Оленка ще спала, коли в тиші недільного ранку роздався настирливий дзвінок у двері. Вона зідхнула й сіла на ліжку. Хто міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марія, Ганна та Тетяна. У руках у Марії — гарячий термос, а у Ганни — коробка з домашнім пирогом.
— Що ви тут робите?! — здивовано скрикнула Оленка. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми й приїхали, — Марія вже заходила в хату, ніби до себе. — Де твоя донька?
— Даринка ще спить… А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Збирай її й збирайся сама. Ти їдеш з нами на базу відпочинку. Жодних відмов.
Оленка оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам на роботі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко промовила Ганна. — І нам соромно, що раніше нічого не помічали.
Оленка зблідла.
— Про що ви?
— Ми все знаємо, Оленко. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що колишній не платить аліментів, що ти з останніх сил готуєш Даринку до першого класу, сама недоїдаєш і все одно нікому не скаржишся.
Оленка мовчала. У горлі став комок.
— Я… не хотіла бути тягарем. Здавалося… що впораюся…
— Ти й так впораєшся, — втрутилася Тетяна. — Але справлятися — не означає виживати. Ми друзі, Оленко. І друзі не дають один одному тонути.
— Ми все влаштували, — продовжила Марія. — Путівка на базу — за наш рахунок. Ми оплатили дорогу, харчування, відпочинок. Від тебе потрібна лише ти й твоя Даринка.
Оленка опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — нелегко. Але ще важче — мовчки боротися самій.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — рішуче сказала Марія. — Ганна привезла одяг від своєї доньки. Все в гарному стані. Даринці якраз до школи.
— Ми ще канцтовари тобі зібрали, — додав Іван, заходячи у сіни з пакетом. — Олівці, зошити, фломастери. Все необхідне.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — Тетяна обійняла її. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже за дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Даринка сиділа на колінах у Оленки, тримаючи новий рюкзак. А Оленка дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І вперше за довгий час у грудях у неї стало тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми, які були поруч.
Справжня дружба — це коли хтось приходить до тебе не тільки у свята, а й тоді, коли тобі важко. Бо найбільше тепла дарують саме ті, хто не боїться заглянути в твою скриньку смутку.
