Ще дрімала, коли в тиші суботнього ранку пролунав настирливий дзвінок у двері. Соня здивовано підвелася на ліжку. Хто це міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марічка, Оксана та Галина. У руках у Марічки — термос, у Оксани — коробка із домашнім яблучником.
— Що ви тут робите?! — видихнула Соня. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми й приїхали, — Марічка вже заходила в хату, як до себе. — Де твоя донечка?
— Катерина ще спить… А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Збирай її й збирайся сама. Ти їдеш з нами на базу відпочинку. Відмов не приймаємо.
Соня оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам в офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко промовила Оксана. — І нам стідно, що раніше нічого не помічали.
Соня зблідла.
— Ви про що?
— Ми все знаємо, Соню. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній аліментів не платить, що ти з останніх сил збираєш доньку до першого класу, сама не доїдаєш і все одно нікому ні слова.
Соня мовчала. У горлі стояв ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюся…
— Ти й так впоралася, — втрутилася Галина. — Але справлятися — не значить виживати. Ми друзі, Соню. А друзі не дають другу тонути.
— Ми все влаштували, — продовжила Марічка. — Путівка на базу — за наш рахунок. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Катерина.
Соня опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але ще важчіше — мовчки йти на дно.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Марічка. — Оксана привезла одяг від своєї доньки. Все в доброму стані. Катерині саме до школи підійде.
— Ми ще канцелярію тобі зібрали, — сказав Богдан, заходячи в сіни з пакетом. — Ручки, зошики, альбоми. Все необхідне.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — Галя обійняла її. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже за дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Катерина сиділа на колінах у Соні, обіймаючи новий рюкзачок. А Соня дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй шалено пощастило з людьми, які її оточують.
