«Ми виростили вашу першу онуку, тепер ваша черга з молодшою!» — вирвалося у мене до свекрухи.
Моя донька, Соломія, зіткнулася з важкими проблемами зі здоров’ям, і ось тепер, на порозі других пологів, я, Ганна Василівна, стою перед неможливим вибором. Ми з чоловіком уже три роки виховуємо старшу онуку, Мар’яну, бо після перших пологів Соломія ледь вижила. А тепер свекруха, Наталія Петрівна, яка обіцяла допомагати, знову відвертається, залишаючи нас у розпачі. Живемо ми в невеличкому містечку під Тернополем, і ця ситуація розриває мені серце.
Коли народилася Мар’яна, ми з чоловіком забрали її до себе одразу після виписки. Соломія провела у лікарні півроку, борючись за життя, і ми не могли залишити немовля без догляду. Наталія Петрівна клялася, що буде допомагати, але за три роки її «допомога» звелася до порожніх слів. Вона постійно знаходила виправдання: то робота, то справи, то поїздки. Якби я не наполягала, вона б взагалі не бачила онуку! Я благала її приїхати, і тільки тоді вона з’являлася — на кілька годин, із виглядом, ніби робить нам ласку.
Зараз Соломія чекає другу дитину, і лікарі попереджають: проблеми зі здоров’ям можуть повторитися. Після перших пологів вона п’ять місяців лежала у відділенні патології, і ми ледве врятували і її, і Мар’яну. Тоді я майже посивіла, коли з пологового дзвонили із запитанням, хто забере дитину. Соломія навіть не могла годувати грудьми, і я, незважаючи на вік та гіпертонію, взяла онуку до себе. Ми з чоловіком вже не молоді, а в мене вдома ще й молодша донька, якій немає вісімнадцяти. Але вибору не було — я не могла кинути онуку.
Мар’яна живе з нами, а до батьків їздить лише на вихідні. Це зручно всім: Соломія одужує, а ми справляємося зі старшою онукою. Але з новонародженим я вже не впораюся. У мене немає сил знову проходити крізь безсонні ночі, плач, кольки. Коли Соломія попросила нас взяти другу дитину, я відчула, ніби земля розступається під ногами. Я — гіпертонік, тиск скаче, а Мар’яна, особливо коли різалися зубки, доводила мене до виснаження своїм плачем. У ті дні я дзвонила Наталії Петрівні, благаючи забрати онуку хоч на день. Вона приїжджала, але повертала Мар’яну через кілька годин, ніби зробила подвиг.
Наталія Петрівна молодша за мене на вісім років, але поводиться, як світська левиця. Вона доглянута, постійно у подорожах — то на курорти, то на екскурсії. Чоловіків у неї нема, та й не потрібні вони їй — вона насолоджується свободою. Після народження Мар’яни вона обіцяла допомагати, але за три роки взяла онуку до себе лише кілька разів, і то після моїх наполегливих прохань. Я впадала від втоми, тиск зашкалював, а вона повертала онуку зі скаргами: «Ох, як я втомилася!» Наче я не ношу її щодня на руках!
Тепер, коли Соломія на третьому триместрі, лікарі кажуть, що сценарій перших пологів може повторитися. Я у паніці. У мене не вистачить сил виховувати ще одну дитину, а Мар’яна й так потребує уваги. Я прямо сказала свекрусі: «Ми виховували Мар’яну, тепер ваша черга». Але Наталія Петрівна відразу знайшла сотню відмов: у неї кішки, дорога меблі, вона рідко буває вдома, то робота, то поїздки. Їй просто не хочеться возитися з дитиною. Вона навіть не приховує, що онуки їй у тягар. Я в розпачі: куди подіти немовля? Невже у дитячий будинок?!
Моє серце розривається від болю. Соломія бореться за життя, а я не знаю, як врятувати нашу родину. Наталія Петрівна живе для себе, і їй байдуже до наших лих. Я намагалася переконати її взяти онуку хоч на півроку, але вона відмахується, ніби від настирливої мухи. Мар’яна — наше світло, але я не зможу пройти цей шлях знову. Коли думаю про те, що дитина може залишитися без догляду, сльози стискають горло. Свекруха обіцяла бути поруч, але її слова — пусті звуки. Я не знаю, як переконати її, як змусити зрозуміти, що це її онука, її кров. Якщо вона не опам’ятається, я боюся, що наша родина не витримає цього тягаря — і ця думка давить мене як камінь.
