Ось історія, переписана для українського колориту:
— Поїдеш до наших партнерів і розберешся з цим питанням раз і назавжди, — сердито кинув директор, дивлячись на Олега. — Я все узгоджив з їхнім керівником, тебе чекають. Вирушай у відрядження завтра вранці, захоплюй документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукуючи пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олег. — Поїду на авто.
Олег обіймав посаду, де відрядження були частиною роботи. Йому подобалося: нові міста, обличчя, розмови. Усе було зрозуміло: дорога — машиною чи літаком, робочий день, вирішення справ, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень, або рідше, Олег їздив у великі й малі міста.
— Оксан, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повертаючись додому в їхню затишну квартиру у Львові.
— Надовго? Чи як зазвичай? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Олег, обіймаючи дружину й цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива й уважна, стежила за її вмістом. Олег повністю їй довіряв, лише додаючи перед виїздом документи й ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Андрійка, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший справді щасливий. Андрійка він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами в навчанні й спорті.
У колі друзів, збираючись на рибалку чи в лазні, Олег завжди говорив про Оксану з теплотою:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям так щастило. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Богдан, взагалі у четвертому.
Ранком Олег прокинувся від аромату млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками і швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Олег. — До речі, у Андрійка сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Києва, — кивнула Оксана. — Сказав, будуть битися за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною і вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він глибоко вдихнув. Вересень щойно почався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись офісу партнерів, Олег швидко вирішив усі питання. Залишилося повечеряти та повертатися додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Тернополя, тихе й затишне, без шумних натовпів.
Припаркувавши машину, він подивився на небо. Темна хмара насувалася, і десь далеко гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олег. — Рідкість.
У кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном уже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під реві грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Олег завмер. Її він впізнав би з тисячі. Це була Ярина, його перша дружина — жінка, яку колись боготворив, а потім возненавидів. Вона була все така ж сліпучо красива.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років з Яриною тяглися, як вічність. Кохання, сповнене пристрасті, обернулося стражданням: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов, повертався, доки не обірвав все одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Ярину він не бачив з тих пір.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як стискається серце.
Ярина оглянула зал. Офіціант вказав їй на столик поруч. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Олег розгубився: піти під ливень чи залишитися?
Ярина помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, сказала:
— Олеже? Не вірю власним очам! Це доля, що ти тут?
Він вимушено посміхнувся, намагаючись виглядати байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона і, не чекаючи відповіді, сіла навпроти.
Дощ лютував за віДощ лютував за вікном, але в його серці вже не лишилося місця для минулого — лише тепло дому, де чекали найрідніші.
