Ось уже два роки. З того часу моя донька не написала мені ані слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені незабаром — 70…
Мою сусідку, Ганну Петрівну, знає у дворі кожен. Їй 68, живе сама. Інколи я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона лагідна, освічена жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з чоловіком, який уже пішов у вічність. Але про родину говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона несподівано вирішила відкрити душу. Тоді я вперше почула історію, від якої й досі холоне серце.
Коли я зайшла до квартири, Ганна Петрівна була не в гуморі. Зазвичай жвава й бадьора, цього вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, немов би боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… З того часу вона жодного разу не подзвонила. Ні листівки, ні повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер більше не дійсний. Адреси її я вже й не знаю…
Вона на хвилину замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Петрівна почала говорити.
— У нас було щасливе родинне життя. Ми з Олегом одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були близькі, багато сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олег ніби розквіт наново. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вірвали з нього шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувала мене, ми спілкувалися, все було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку та купити свою квартиру.
Я зітхнула і пояснила: нічим допомогти не зможу. Від заощаджень, які ми з Олегом збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моєї пенсії ледве вистачає на комуналку й ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Каже, купимо мені однушку десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Олег робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це все заради неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди і згадала нас… Але вона не слухала.
Того дня вона стукнула дверима й пішла. З того часу — тиша. Ні дзвінка, ні візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж узяла іпотеку й тепер працює на знос — на двох роботах, постійна гонка. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще протримаюся в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
