Минуло два роки. З тих пір донька не надіслала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені незабаром — 70…
Мою сусідку, Надію Василівну, знають усі у дворі. Їй 68, живе сама. Інколи я заходжу до неї з чимось до чаю — так, по-сусідськи. Вона добра, поряднa жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, у які їздила з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І тільки напередодні свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з солодощами, вона несподівано розкрилася. Тоді я вперше почула історію, від якої досі холоне душа.
Коли я увійшла в квартиру, Надія Василівна була не в гуморі. Зазвичай жвава й енергійна, того вечора вона сиділа тихо, втупившись у одну точку. Я не допитувалася, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер уже не дійсний. Її адреси я теж не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима пробігли роки, десятиліття. І раптом, ніби проломився біль, Надія Василівна почала говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Олександром одружилися рано, але з дітьми не поспішали — хотіли спершу побути разом. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були близькі, часто сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам оселю — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олександр наче ожив. Носив її на руках, розповідав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але десять років тому Олександра не стало. Він довго хворів, ми боролися до кінця, витратили всі заощадження. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби хтось вирвав із нього шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла квартиру, захотіла жити окремо. Я не перечила — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувалася, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку та купити власне житло.
Я зітхнула й пояснила: допомогти не зможу. Від грошей, які ми з Олександром збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на лікування. Моя пенсія ледь вистачає на комуналку й ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куток — Олександр робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, все моє життя. Як я можу віддати це? Вона кричала, що батько все робив для неї, що квартира все одно дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хочу, щоб вона колись просто прийшла сюди і згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима і пішла. Відтоді — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку і тепер працює на зно…І я кожного вечора дивлюся у вікно, марно чекаючи, що коли-небудь побачу її обличчя знову.
