Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона вирощувала мене, вчила життя, гладила мої коліна, коли я падала, і пригортала, коли мати знову зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була в дорозі — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не залишалося ні сил, ні бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з кількома фразами та чужим байдужним поглядом, і знову щезала.
А бабуся… Бабуся була всім. Вона була мені і матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла та поїхала навчатися до Києва, бабуля залишалася моєю найріднішою людиною. Та на біду доля вирішила інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Та щоразу чула у відповідь стогін і скарги:
— Я сама ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Може, я й інвалідом стану!
Слухаючи це з дня на день, я дивувалася: нащо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, якось тихо промовила:
— Вона собі на майбутнє алібі будує. Щоб потім ніхто не докорив, що за матір’ю не доглядала. Бач, сама «хвора» була й не могла.
І справді, мама раз-у-раз підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на хату, а за кілька років пішла з життя — сталося диво. Мати, раптом зміцнівши й забувши про всі свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, її донька скористалася станом бабусі, та була «не при собі», тому заповіт і дарчу треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як вона все це тягне: адже ще недавно казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.
Щодня я все більше дивувалася: скільки ж у ній злості та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, намагалася витягнути догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала у трубку й зітхала, як їй погано. А тепер — жвава, активна, бойка. Вже всім на вуха навішала локшини, як її бідну матір позбавили спадщини, обдурили, зрадили, позбавили даху.
Тільки ж жодного дня вона біля тієї самої бабусі не просиділа. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліку не купила. Все було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стиЛише я пам’ятаю її останній подих, теплоту її долоні, що так раптово застигла в моїх руках.
