Біля криниці…
Ганна Семенівна, важко піднявши коромисло на плечі, йшла вузькою стежкою, дзвін відрочок розносився тишею ранкового повітря. Вода в криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї наче святиня. Хай вік уже перевалив за сімдесят, але до цього джерела, в самий кінець вулиці, вона ходила щодня. Вперта, міцна, вона й слухати не хотіла, коли невістка починала свої моралі.
— Мамо, ну скільки можна! Вода ж є і в дворі, і вдома! Люди сміються. Вам не важко? — бурчала Настя, закачуючи очі.
Але Ганна Семенівна ніби не чула. З тією водою, що з крана, вона навіть варити нічого не хотіла: «пахне трубами», — твердила. А от кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відро на землю, випрямилась і на мить заплющила очі. Вітере колисав листя молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут ріс старий горіх, розлогий і могутній, під ним Ганна юною дівчиною зустрічалась з Федотом.
Як же палали тоді її щоки, як завмирало серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — стояв, обпершись о зруб, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Оксана, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Оксанко, — попереджала Ганна, — я за нього душу віддам!
Але Оксана дивилася спідлоба й хмикала:
— Сказали мені, він мій буде. Ворожка так наговорила… Жартую я, жартую! — намагалася згладити.
Ганна тоді махнула рукою. Та в серці вже засіла тривога. І на лихо — хвороба. Гарячка, полум’я в тілі. Лежала, мов лялька, і попросила Оксану:
— Сходи до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Федот. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Оксана тоді посміхнулася… так дивно. А потім зникла, залишивши за собою стук підборів. Що вона наговорила Федоту — Ганна так і не дізналася. Але коли прийшла до горіха наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з крижаним подихом — розвернулась і побігла геть. Сльози душили, серце рвало назовні.
Через тиждень Ганну засватав сусід — Микола. Тихий, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Присилай свата, Миколо, — гордо кинула вона, стискаючи в грудях біль. — Поки не передумала.
Оксана потім приходила. Сльозами благала:
— Не було нічого між мною й Федотом. Ганно, зупинись…
— Отримала ти, що хотіла. І щасливою не будеш. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, як похорон мрій. Батьки хвилювалися, а Микола… Микола зробив усе, щоб вона не пожалкувала.
Він і готував, і прав, і до дітей уночі вставав. Усі сусіди знали: золоті руки, добре серце. Але… полюбити його Ганна так і не змогла. Жила з повагою, але без вогню.
Оксана вийшла за Федота. А він… не затримався. Після весілля зник. Казав, їде будувати хату. Не хоче жити з батьками чи в хаті дружини. Насправді — втік. Тікав від неї. То до Львова, то до Чернівців — аби далі.
З Львова й прийшла звістка: Федота вбило на лісоповалі. Колода придавила насмерть.
Хоронили усім селом. Ганна не пішла. Не могла виставляти напоказ своє горе. Але ввечері прийшла сама — на свіжу могилу. Стояла, молилась. Не знала, про що. Лиш плакала — тихо, довго, ніби не дихала увесь цей час.
І раптом — чиясь рука на плечі. Обернулася. Оксана. У чорному. Мовчки зустрілись поглядами. І розійшлися, не сказавши ні слова.
Минуло багато років. Оксана померла. Ганна тепер часто ходила на цвинтар. Там — чоловік, батьки… і та могила. Дві поруч.
Вона доглядала за ними. Витирала надгробки. Виривала бур’ян. І одного разу — знову зустріла Оксану. Ніби тінь.
— Усе ходиш до нього, так, Ганно? Навіть тепер? — тихо запитала вона.
— Ти знала, він тебе кохав. Лиш тебе. Може, потішишся хоча б цим…
І тоді Ганна раптом зрозуміла — вона все життя кохала не Федота. А те, що було з ним у мріях. Кохала мрію. А поруч увесь цей час була людина — справжня. Вірна. Ніжна. Микола. Чоловік, друг, опора. А вона ховалася у своїх спогадах, ніби у старих скринях, вишукуючи аромат минулого.
І більше не триІ тепер, коли вітер знову зашумів у листі, а сонце обійняло її теплом, вона вперше за багато років почувала спокій — ніби важкий камінь нарешті звалився з душі.
