Глибока ніч вже настала, а Марічка все не могла заснути. Переверталась з боку на бік, аж доки не вирішила піти до кухні випити води, щоби трохи заспокоїтись. У хаті стояла тиша, лише годинник цокав. Та раптом тишу перервав гучний стук у двері.
Марічка від несподіванки завмерла. У таку пору до неї ніхто не заходив. Серце стиснулось. Вона накинула свій халат і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Настунька з маленьким братиком на руках — двохрічним Вовчиком.
— Добрий вечір, тіто Марічко, — промовила дівчина тремтячим голосом. — Здається, з мамою щось сталося… Вона… там…
Марічка миттєво зрозуміла — у грудях щось болісно стиснулось. Вона кинулась через вулицю до хати Тетяни — матері цих дітей. Двері були напіввідчинені. Усередині стояла напружена мовчанка. Вона увійшла до спальні — і одразу ж відступила, побачивши жахливе.
Тетяни більше не було…
Марічка стояла, не вірячи очам, а потім, не відчуваючи ніг, повернулась додому. На кухні сиділа Настунька, згорнувшись у клубочок, а поруч дрімав Вовчик. Дівчинка підвела очі й спокійно, але страшно по-дорослому запитала:
— Мама померла, так?
Марічка не втрималась і розплакалась. Вона підійшла й міцно обняла дівчинку. Потім вони плакали разом. Настунька лише шептала:
— Шкода Вовчика. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Хоронили Тетяну всім селом. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Настуньку й Вовчика забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Марічка повернулась до звичайного життя, але ввечері думки невпинно повертались до тих двох. Вона відвідувала їх, привозила солодощі та іграшки. Кожного разу, дивлячись у Настунчині очі, сповнені туги, Марічка ледве стримувала сльози.
Вона розуміла: могла б забрати дітей. Хотіла б. Але страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боязнь, що не впорається.
Марічка була самотньою жінкою. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Довго лікувалась, намагалася завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього вона замкнулась. Більше нікого до себе не підпускала. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Вважалася сильною, самодостатньою, але вночі плакала в подушку.
Її життя текло плавно. Робота, дім, город. Сестра Олена жила в іншому місті, вони добре спілкувались, але сварки бували — Олена не хотіла дітей, і це дратувало Марічку, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного разу Марічка зайшла до сільської крамниці. У черзі стояв дід Іван, поважений у селі старожил. Він відразу впізнав її й підійшов.
— Ну що, доню, як там малята? Ти ж до них їздиш?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, а що вдієш?
— Шкода сиріток… Але ти ж їм не чужа. Родина, як-не-як.
— У якому сенсі? — здивувалась Марічка.
Виявилось, мати Тетяни була далекою родичкою Марічкиної тітки. Не сказати, що близька спорідненість, але достатня, щоби подати документи на опіку.
Сумнівів неМарічка глибоко зітхнула, розгладила Настунчині коси й усміхнулась, усвідомлюючи, що тепер її серце нарешті знайшло свій дім.
