**До самого обрію разом**
Сьогодні я повернувся додому, у нашу невеличку селищку біля Житомира, після довгої відсутності на службі. Теплий літній вечір обіймав рідні простори, і кожна стежка нагадувала про ностальгію. І саме тоді приїхала Світлана — та сама, в яку я був закоханий ще з юних років. Вона завітала на вихідні до родичів, щоб провести кілька днів у тиші сільської глушини.
Зустрілися ми біля старої різьбленої калітки. Обійми, довгі погляди, тихі слова — все це раптом опалило серце. Сусіди, які вже давно спостерігали за нашою історією, почали перешіптуватись: «Олег і Світлана — справжня пара!» Адже кожен бачив, як я, високий та русявий, дивився із захватом на Світланку — студентку з глибокими темними очима та сяючою усмішкою.
Але наступного вечора, коли вона збиралася назад у місто, все змінилося. Біля її хати раптом зупинився автомобіль із виттям клаксона. З нього вийшов хлопець, якого всі знали як Андрія — його наполегливі слова швидко переросли в бурю.
— Ти ж таки їдеш у місто,— вмовляв він, простягаючи руку,— я ж приїхав тебе підвезти…
Світлана різко підвелася, стиснувши губи:
— Я ж просила тебе, Андрію, не приходити! Сама впораюся!
Її голос дрижав від образи, але Андрій не відступав. Усе це бачили і сусідка Марія, і я, що стояв осторонь, немов приголомшений. На хвилину я відійшов, щоб осмислити почуте, а потім повернувся, сівши на свого вжитого мотоцикла, пофарбованого вицвітлою емаллю.
Світлана, помітивши мене, миттєво перекинула сумку через плече, надягла шолом і сіла позаду. Тоді той міський хлопець вдарив по керму й іронічно кинув:
— Тепер зрозуміло, чому така уперта…
Я лише міцніше обійняв Світлану за руку та завів двигун. Разом ми вирушили по крихітній селянській дорозі, вкритій пилом та золотим світанком. Кожен кілометр став для нас символом того, що ми подолаємо будь-які перешкоди.
Ми їхали повз городів і старовинних хат, і я зізнався:
— Знаєш, Світланочко, я мрію йти з тобою цією дорогою аж до самого обрію. Хай вона ніколи не скінчиться…
Вона усміхнулася, очі сяяли щастям:
— Правда? Аж до краю світу?
— Саме так,— відповів я, ніжно стискаючи її пальці.— Без тебе я не уявляю свого майбутнього.
Так минули роки. Село не змінилося: ми зустрічалися щоранку, ділячись мріями та дрібними радощами. Іноді Світлана їздила до міста на навчання, а я лишався, але відстань не затьмарювала наших почуттів — кожна зустріч була новим світанком.
Одного разу, коли вона повернулася після закінчення університету, я став впевненішим, а в очах мав і рішучість, і тиху тугу. Ми знову сиділи у бесідці біля мого дому, розмовляючи про життя, плани, обіцянки. Сусіди вже звикли бачити нас разом. Навіть Марія, завжди мудра, казала, що наша любов — доказ того, що навіть у глушині може розквітнути щось прекрасне.
Тієї ночі, під зоряним небом, я прошепотів:
— Світлано, я хочу, щоб ми завжди були разом. Нехай моє серце належить тобі до останнього подиху.
Вона сміється, дивлячись у вічі:
— Тоді йдемо разом, до самого обрію. Я вірю — нам під силу все.
Так ми йшли, залишаючи за спиною сумніви, зустрічаючи нові зорі. Наше життя — це маленькі радощі й довгі дороги, що здаються короткими, коли долаєш їх удвох.
