Одного разу наша родина нарешті здійснила давню мрію — ми переїхали у велику трикімнатну кватиру. У двушці вже було тісно з двома синами, та й чоловік почав краще заробляти. Це був не просто переїзд, а початок нової дружби: по сусідству жила молода пара з донечкою, і з часом ми зблизились настільки, що стали майже ріднею. Разом святкували, їздили на природу, діти весело гралися.
Все йшло своїм чередом, аж поки ми не дізнались жахливу новину: у сусіда, Олега, виявили важку хворобу. Ми з чоловіком не вірили — такий жвавий, усміхнений чоловік, і раптом… Оля, його дружина і моя близька подруга, почала швидко згасати: схудла, замкнулась у собі. Я підтримувала її, як могла, запевняла, що все буде добре, жартувала, аби вона хоч трохи посміхнулась. Але лікарі лише розводили руками.
Місяцями ми з чоловіком допомагали їм: влізли у борги, носили їжу, брали їхню донечку Софійку на прогулянки. А потім Олег помер. Просто не стало його — ніби вирвали шматок із серця. Оля була як у тумані, зневірена, ніби тінь себе минулої. Я не відходила від неї перші тижні після похорону. Але потім вона почала дистанціюватись: замикалась, уникала зустрічей, і лише маленька Соня іногда забігала до нас — погодуватись, перекусити, просто посидіти в затишку.
І ось одного ранку Соня прийшла до мене і тихо попросила їсти. Вона була голодна. Поки вона їла, я, схвильована, піднялась до Олі. У квартирі пахло перегаром, сама вона спала на підлозі, навколо безлад. У холодильнику — пусто. Я намагалась з нею говорити, благала — але даремно. Вона все глибше тонула у власному горі, а Сонечка після школи все частіше бігла до нас. Я гладила її по голові, обіцяла, що не дам її у обиду, і відчувала — вона вже наша. Ми з чоловіком завжди мріяли про доньку. І ось доля привела до нас цю дівчинку.
Якось я вийшла на балкон провітритись і раптом почула з вулиці сварку. Впізнала голос Олі.
— Соня, швидко збирайся, я сказала!
— Не хочу! Я хочу до тіточки Насті! Вона мене чекає! — ридала дівчинка.
Я кинулась у під’їзд. Оля була явно п’яна і тягла Софійку за руку.
— Олю, що ти робиш?! Ти ж ледве стоїш! — вигукнула я.
— Це моя дитина! Роблю, що хочу! — відрізала вона.
— Ти зараз сама себе не контролюєш, залиш її! Вона нікуди не піде!
І раптом Оля, у люті, вирвала руку Софійці, штовхнула її до мене і закричала:
— Забирай! Роби з нею, що хочеш! Все одно вона мені більше не потрібна!
Соня ридала. Я притисЯ тримала її міцно, знаючи, що відтепер вона назавжди залишиться в нашій родині.
