Ну нарешті… чи все лише починається
Вихо́дючи заміж, Марі́я й уявити не могла́, що її ма́йбутній чоловік Олекса давно став зару́чником шкідли́вої зале́жності. Познайо́милися вони бли́скавично, закрути́ло, затягну́ло, а він уже́ че́рез пару ти́жнів зроби́в їй про́хання — трохи під ха́єм, з характерним запа́хом перега́ру:
— Марі́йко, а дава́й побра́лися? — ви́дихнув він, спира́ючись на ко́сяк двере́й.
— Ти, зда́ється, п’я́ний? — сла́бко обури́лась вона́, бі́льше здивова́но, ніж серди́то. Все́-таки за́між хоті́лося: всі подру́ги вже з персня́ми.
— Та на ра́дощах, — засміявся Олекса, — це ж свя́то — про́хання тобі зроби́в!
— Пого́джуся, але з одніє́ю умо́вою: гуля́нки — тільки на свята́, — попереди́ла вона́.
— Ну то в мене́ якраз свя́то, — жартува́в він.
Молода́, наї́вна, зако́хана — Марі́я не зна́ла, що батько́ Олекси пив уве́сь життя́. І син уже́ давно́ поділив батькі́вську зви́чку, лише́ ма́ти, Ві́ра Павлівна, безпора́дно хита́ла го́ловою:
— Ти сам спи́вся, так ще й сина́ туди ж тягне́ш!
— Та хай мужико́м ро́сте! — посміха́вся чоловік, налива́ючи сино́ві чарку за обі́дом.
Одразу́ після весі́лля молода́ сім’я́ осели́лася в мале́нькій одини́чці, що залиши́лася Марі́ї від бабу́сі. Споча́тку все́ було́ терпи́мо: Олекса працюва́в, додому поверта́вся регулярно, хоч і частенько́ з запа́хом. На кожну наго́ду в нього́ була́ «поважна» причи́на:
— У Сашка си́н народи́вся, як не відсвяткува́ти? У І́горя день наро́дження, ну й я то́ст сказав… А Петро́вич на да́чі частува́в — ві́дмовити незру́чно…
Потім народи́вся син — Мико́ла. Але батькі́вство чоловіка анітро́хи не протвере́зило. Він приходи́в додому все́ рідше, до дити́ни підхо́дити уникав.
— Чому́ ти не спілку́єшся з сином? — з до́кором запитувала Марі́я.
— А ти сама́ ка́жеш: не ди́хай на нього́ перега́ром. От і не підхо́джу, — маха́в руко́ю він.
— То переста́нь пи́ти! Ну скі́льки можна? — сльози́ коти́лися по щока́х.
Мину́ло ві́сім ро́ків. Алкого́ль став нерозри́вною части́ною життя Олекси. Робо́ту він втрача́в одну за одно́ю. Марі́я тягну́ла все́ сама́, ща́стя Ві́ра Павлівна допомага́ла — і ону́кові ре́чі купува́ла, і грішми́ вируча́ла.
— Марі́я — золото́, — скаржи́лася Ві́ра своїй сестрі́. — А син… все́ гірше й гірше. Не впізнаю́ його́.
Олекса перетвори́вся на тінь коли́шнього себе́: знеси́лений, без зу́бів, без інтере́су до життя́. Ані́ любові, ані́ турбо́ти — нічо́го не залиши́лося.
— Розлучи́сь із ним, — ради́ли всі: подру́ги, коле́ги, на́віть сусіди.
Але Марі́я жа́ліла чоловіка. Як бездо́много пса. До пе́вного ча́су — жа́ліла. Поки́ не зрозумі́ла, що Мико́ла підроста́є, ди́виться, впина́є, і вже сам не хо́че бутивдома, де від нього тікають.
