У мого онука нещодавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь обрала подарунок, який, як мені здавалося, був ідеальним для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, вдягла своє найкраще вбрання й вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула на дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — промовила моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легкою ноткою втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звуть нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я пам’ятала, що мого онука звати Данилко. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже було накрито стіл: барвисті тарілки, серветки із зображенням казкових героїв та великий торт із десятьма свічками, що чекав своєї хвилини. Данилко сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі самі десятирічні непосиди, голосно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Данилко, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім з цікавістю втупився на коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звісно ж, тобі, рідний, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Розпаковуй, не тягни!
Хлопчик із захопленням розірвав обгортку, і його очі спалахнули, коли він побачив конструктор. Діти одразу ж оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цей метушливий галас і відчувала, як серце наповнюється теплотою. Немає нічого кращого, ніж бачити радість дитини, особливо в такий день.
Моя донька, яку я мовчки звала Оленкою, підійшла до мене й тихо сказала:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише знизала плечима, немов це було чимось звичайним. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться у пам’яті.
Свято тривало. Діти грали, сміялися, а потім настав момент задувати свічки. Данилко загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом згасив усі десять вогників. Гості заГості залопотали, а торт, ніби магічний острівець радості, незабаром зник, залишивши тільки солодкі спогади.
