— Тобі одній це навіщо?
— Ти мене сухою називаєш?! Мене? Це ти спершу забув про засоби безпеки, потім про всякий сором, а тепер вагітну до мене в хату привів і вимагаєш кімнату більшу! Як тобі таке, сину?
Лариса говорила різко, але справедливо. Вона не нападала — вона захищала своє.
Віктор же ходив по кімнаті, ніби вишукував зручну позицію для атаки, шукав слабкі місця. По ньому було видно: провини він за собою не відчував.
…Все почалося давно. З того дня, коли Лариса з Віталієм, царство йому небесне, переїхали у свою першу квартиру. Навіть без ліжка — спали на надувному матраці. Згодом вони купили ще одну, для сина. А потім збудували дачу. Для двох сімей, щоб одного дня на веранді й у саду бігали онуки.
Але Віталій пішов у вічність, коли Віктор щойно вступив до інституту. Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхніх спільних зусиль, щасливі спогади та останнє джерело тепла — сина.
Віктор отримав диплом, з’їхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Але через рік син повідомив про розлучення.
— Не зійшлися характерами. Не можу я з нею жити, — сказав він так, ніби мова йшла про знайденого цуценяти. — Ну, і ми домовились… Раз вже я батько, то подарував їй квартиру. Взамін вона обіцяла не подавати на аліменти.
Лариса схопилася за голову.
— Ну, молодець. Справжній лицар. З вітром у кишені. А хто купував ту квартиру? — докором вимовила вона.
Вона ще тоді здогадувалась, що платити за цей аттракцион великодушності доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син знову прийшов, уже з новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони попросилися пожити у неї на час. Лариса не заперечувала. Спочатку.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Юля зголодніє.
Але дуже скоро стало зрозуміло: подяки не буде.
Юля не працювала, пояснюючи це своїм станом. Лариса не сперечалася, хоч у душі не погоджувалася.
— Я б на її місці щонайменше до сьомого місяця впахувала, — скаржилася подрузі Варварі. — Житла в них немає, зарплата у Віті не блискуча. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Розуміти, що самотужки він не потягне. А вона ледачиться.
— Та ну, Ларко, будь розумнішою. Все ж таки вагітна дівчина… — вмовляла Варвара.
— Дівчина-приспівка. Я теж колись народжувала, знаю, як воно буває. Треба думати головою, перш ніж ляльку робити. Вона ж не важкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як гадаєш, до кого вони побіжать, коли на дитячий візочок не вистачить?
— Потерпи трохи, все ж налагодиться. Дитина підросте, вона на роботу вийде…
— Та ну. Який садочок? Вони ж на пару місяців просилися, — намагалася себе втішити Лариса.
Прибирання теж давалося важко. У кімнаті сина все вкрилося тонким шаром пилу. Лариса не встигала мити посуд — у раковині постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони залишалися у кімнаті Віктора і поступово чорніли від нальоту.
Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, а потім діяти.
А Віктор, на лихо, ніби розчинився у своєму паралельному світі. Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або в телефоні сидів, або формально гладив живіт Юлі і йшов курити на лавку біля будинку. Курив довго, зі смартфоном у руках. Вів пусті розмови з сусідами.
Було зрозуміло: за таких темпів грошей у них не прибачиться.
— Мам, а давай поміняємося кімнатами. А то в нашій навіть ліжечка не влізе, — випалив одного разу він так легко, ніби просив хліба.
Лариса не відразу знайшлася, що відповісти. За три секунди перед очима промайнули сцени їхнього сімейного життя. Як вони з Віталієм з любов’ю переклеювали шпалери, як вибирали занавіски, як чоловік усміхався і називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни і безсоромно будує сімейне гніздечко з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не назавжди, так?
Він відвів очі. Юля відвернулась. І стало зрозуміло: не тимчасово. Вони потихеньку тут облаштовуються. Все вже вирішили.
Син ще кілька разів намагався домовитися. Лариса не поступалася.
Наступний великий скандал стався через тиждень. Віктор недбало кинув під час сніданку:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Лариса в цей момент сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— Віть, ми все життя з твоїм батьком працювали на цей дім. Тато вклав у нього всю душу, майже самотужки проект робив. І я його не продам, ще й тому, що ти не вмієш з майном поводитися.
— Ну а навіщо він тобі? Ти ж тепер одна. А так миЛариса закуталася в теплу хустку, глянула на зірки над дачею і подумала, що коли-небудь, може, й вони із сином знову зуміють бути родиною, але тільки тоді, коли він сам навчиться стояти на власних ногах.
