В дитинстві моїм світом була бабуся. Саме вона виростила мене, навчала життю, цілувала колінки, коли я падала, і пригортала, коли мама знову зникала у пошуках “свого щастя”. Матір постійно мандрувала — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї не лишалося ані сили, ані бажання. Вона з’являлася на день-другий, кидала кілька фраз із чужим байдужістю в очах — і знову розчинялася.
А бабуся… Бабуся була для мене всім. І мамою, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я виросла й поїхала вчитися до іншого міста, вона залишалася рідною. Та доля розпорядилася інакше — невдовзі вона важко захворіла, і їй знадобився догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася до матері. Але у відповідь чула тільки стогін:
“Я сама ледве на ногах тримаюся… Ти ж не уявляєш, як мені важко! У мене тиск, серце, суглоби… Може, й інвалідом стану!”
Я не розуміла — навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши моє збентеження, якось пошепки промовила:
“Вона собі алібі на майбутнє готує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бо ж сама була “хвора” і не могла.”
Так і вийшло. Мати постійно наголошувала на своїй “слабкості”, але коли бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а згодом пішла з життя — сталося диво. Матір раптом видужала, забула про всі хвороби й кинулася до суду. Мовляв, я зловживала станом бабусі, вона була “не при собі”, тому заповіт треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не знала, звідки в неї стільки сил: ще вчора ледве ходила, а тепер годинами бігає по інстанціях.
Щодня я дивувалася: скільки ж у ній злости й жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, тягнула догляд за ліжарем без грошей і підтримки? Тоді вона лише ридала у трубку й стогнала, як їй погано. А зараз — жвава, енергійна, боєцька. Розповідає всім, як її “злиденну матір” позбавили спадщини, обдурили, кинули.
Але ж вона не провела біля бабусі жодного дня. Не купила жодних ліків. Не сиділа вночі біля ліжка. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала холодіючу руку, плакала над нею…
Коли бабуся оформляла дарчу, вонаКоли бабуся оформляла дарчу, вона подивилася мені в очі й сказала: “Це твоє, бо лише ти була поряд, а вона не заслуговує навіть порошинки з цього дому”.
