Отець у Яринки був дуже суворим. Навіть мама його побаювалась, зайве слово сказати не наважувалась. А от з чужими дітьми він поводився зовсім інакше — усміхався, говорив ласкаво. А на них з матір’ю лише гримав. І Яринка довго не могла зрозуміти, чому батько не любить її. Відповідь вона дізналася тільки у старших класах.
У школі дівчина з усіх сил старалася вчитися добре, щоб батько лишній раз не лаяв, щоб його вгамувати. Ще з шостого класу вона мріяла здати ЗНО на високі бали та вступити до одного з університетів Львова.
Коли до їхнього дому приходили родичі чи знайомі, усі вважали за обов’язок похвалити красуню-розумницю й запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати.
Яринка боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію вона мовчала.
— Одинадцять років навчання — і годі. Не збираюся її до пенсії утримувати. Здорова виросла, нехай працює. Усі хочуть бути вченими, керівниками, а хто ж робитиме справжню справу? — за дочку відповів батько.
— Так що ти, Петре! Не слухайте його. Яринка розумна дівчина, учиться на самі п’ятірки. З такими оцінками за прилавком стояти й ковбасу продавати? Зараз час такий, що без диплома й освіти нікуди. На хорошій роботі й нареченого кращого знайти можна, — заспокійливо додала мати.
Але батько й слухати не хотів.
— Не верзи дурниці, — усміхнувся він, кинувши на дружину грізний погляд. — Нащо дівці освіта? Щоб борщ варити й пилососити — не потрібен університет. Народити може й без диплома. Від знань лише клопіт. Ось тобі, наприклад, що твоя освіта дала?
Мати похилила голову, а батько продовжував накидатися. Гості почували себе незручно, але суперечити хазяїну не наважувались.
Тому й Яринка мовчала, нікому не розкриваючи своїх мрій. Але коли здала ЗНО на високі бали, вирішила оголосити, що їде до Львова. Вона вже доросла, сама може приймати рішення. Ніхто її не втримає, і сидіти на шиї у батька вона не збирається. Вона ще доведе, на що спроможна. І зовсім його не боїться. Так думала Яринка, рішуче йдучи додому, притискаючи до грудей атестат із золотою медаллю.
Та як тільки побачила суворе обличчя батька, її рішучість розвіялася. Але вона все ж таки сказала, що хоче вступати до Львова.
— Нікуди ти не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти нам із матір’ю допомагатимеш, будеш на старості літ опор— Нікуди не поЯринка глянула йому в очі, взяла маму за руку і спокійно сказала: “Я їду сьогодні, і це останнє слово”.
