Більше не повертайся, онуку…
— Ну все, діду, поїду! Добре у вас, прямо як у дитинстві! Лазня — просто чудо! Наче знову народився! Може, наступного тижня ще завітаю!
— Краще більше не приїжджай, онуче… — баба витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Ба, що це ти? — Євген аж остовпів. Адже він був певен, що для діда й баби він завжди — рідний, любий. До дванадцяти років жив з ними, звав їх мамою та батьком.
— Та нема чого, — відрізав дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Зрозумів уже, чому жінка від тебе втекла. І як ти, скажи на милість, таким уродився…
Він махнув рукою, розвернувся й, хитаючись на хвору ногу, пішов до комори.
— Ді-і-іду! — Жінка вискочила на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо летіло в обличчя, а по небі гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Євген дзвонив! Їде! Радість яка! — щасливо скрикнула вона, притискаючи руки до грудей.
Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної кожухи.
— Ти чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився він. — Іди в хату, зараз зайду.
— Та я… просто поділитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Баба схлипнула й поплелася до хати. А в душі клекотіло. Євген — їх Євгенко, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «баба»… А потім донька з’явилася. Забрала. Забрала, як тільки «на ноги стала». Через дванадцять років. Ніби в борг брала, і строк прийшов. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все даремно — поїхали. Євген плакав, спочатку часто дзвонив, потім рідше… усе рідше…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спорожніла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Було боляче. Обидно. І ось — подзвонив, їде. Надія в серці теплим світлом розлилася.
Три дні баба крутилася, немов перед Великоднем. Підлоги вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: яким став, виріс, мабуть, красень…
Надвечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — непроглядні. Мурашки по тілі. З салону вийшов Євген — кремезний, коротко стрижений, у модній куртці. Усміхнувся. Привітався.
— Діду, бабо! Є що поїсти? З голоду помираю!
— Є, онуку, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не чекав — не ті часи. Але хоча б по-людськи… Хоча б щось…
Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і почав розповідати, як у нього «усе класно». Дід скривився, губи задріжали, встав і пішов до дровниці.
А той не вгавав. Про дружину розповідав — дочку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилася батькові. Як змушували працювати, а він не для цього, мовляв, одружився. Уволили. ЖиОдружився. Жильма нема. Потім — водій. Ось машина, чорна, як смола, з вікнами — наче пітьма.
