«Не кидайте старого»: історія батька, який залишився ні з чим, але все ж сподівався на прощення
Я зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Тетяна, лише побачивши мене на порозі.
— Та я був неподалік, вирішив зайти, провідати, — пожав я плечима.
— Заходь, хоть чаєм пригощу, — запроторила мене мати.
Я пройшов у кухню, сів за стіл. У моєму погляді було щось неспокійне, тривожне.
— Андрійку, у тебе щось сталося? — із занепокоєнням запитала Тетяна.
— Мамо, мені батько повідомлення надіслав… — тихо промовив я і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала — і кров у жилах похолола.
«Сину, треба серйозно поговорити. Приходь у суботу. Захопи братів. Справа щодо спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Тетяна прийшла на роботу в сльозах. Колеги не одразу зрозуміли, що трапилося, але вона, витерши очі, сказала:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молоду жінку.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — просто сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти занадто його опікала? Чоловіки це не люблять…
— Та годі! У мене й часу на нього не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… в нього такий характер. Усе життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як тільки знайшов гарну роботу, раптом згадав, що йому не вистачає пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевій мильній опері. Робота пішла під укіс, грошей залишилося менше, і його «кохання» швидко знайшла йому заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — оголосив їй новий парубок Світлани. — Встигнеш — забереш.
Богдан, збитий з пантелику, принижений, повернувся до старої квартири своєї матері. Там він і залишився. Ні родини, ні майна — все, що залишилося, це гіркота. Він намагався влаштувати особисте життя знову, але жінки, яких він зустрічав, не подобалися його матері. Та стала злою, ревнивою, і жодну не приймала. Так і лишився сам.
А його сини росли, попри все. Старший, Андрій — серйозний і відповідальний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Тарас — веселий і добрий, вступив до медінституту, одружився з одногрупницею. Молодший, Олексій — неодружений, але життєрадісний. Сказав прямо: «Мені й самому добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, вразило їх: бруд, вогкість, батько — блідий, згорблений, наче з нього злізли роки та гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прокричав він. — В ногах правди нема, в мене — тим паче. Мати ваша померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. Рівними частками. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — це нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися в матері, розповіли їй все — і тоді почалося.
— Ви ж мені поступитеся своїми частками? — першим заговорив Андрій. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Постривай, — похмурився Тарас. — У нас з дру— А я що? Раз у мене немає сім’ї — то й частка мені не належить? — обурився Олексій, але мати, подивившись на синів, усміхнулась і сказала: «Справжнє багатство — не в квартирах, а в тому, що ви досі маєте одне одного».
