—Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина з хитренькою усмішкою оглядала нас із подругою.
—Я Олеся. А що? — здивовано спитала я.
—Тримай листа, Олесю. Від Василя, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
—Від Василя? А де ж він сам?
—Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як манни небесної. Очі витріщив, а тут лист дав мені перевірити, щоб помилок не було. Не хотів соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула та побігла геть.
…Того дня ми з подругою гуляли й випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, і душа жадала пригод.
Ми з Катрею сіли на зручну лавку. Базікали, сміялися. Та й не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
—Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? — перший простягнув руку, — Василь.
Я у відповідь:
—Олеся. А це моя подруга Катря. А мовчазного друга як звати?
—Богдан, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам дивними, надто правильними. Василь з діловим виглядом зауважив:
—Дівчата, навіщо так короткі спідниці? А в Катрі таке глибоке декольте.
—Тьху… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, не дай Боже, розбіжаться, — сміялися ми з Катрею.
—Та як тут не дивитися? Ми ж хлопці. А ще й курите, мабуть? — допитував порядний Василь.
—Ну звісно, куримо. Але не в затяг, — жартували ми.
Тільки тепер ми з Катрею помітили, що в хлопців щось не так з ногами.
Василь ледве пересувався, Богдан помітно кульгав.
—Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
—Так. Я в аварію потрапив. Богдан невдало зі скелі в воду стрибнув, — швидко відповів Василь. — Скоро нас випишуть.
Ми з Катрею, звісно, повірили їхній «історії». Тоді й не здогадувалися, що Василь і Богдан — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми стали для них віконцем у звичайне життя.
Вони вчилися, жили в закладі, закритому від очей сторонніх. У кожного з них була вигадана історія — про аварію, про падіння, про бійку…
Але вони виявилися розумними, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Катрею стали приходити до них щотижня.
По-перше, їх було шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому навчитися.
Звичка — сильна річ.
Василь почав дарувати мені квіти з клумби, Богдан кожного разу ніс Катрі оригамі, зроблене своїми руками, і соромливо їй його давав.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Василь біля мене, Богдан відвертався й цілу увагу приділяв Катрі. Подруга червоніла, але видно було — їй приємно.
Минало ласкаве літо.
Настала дощова осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. І ми з Катрею забули про хлопців.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — літо, час надій.
Ми знову опинилися біля інтернату. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось з’являться Василь і Богдан.
Але замість них з дверей вийшла та сама дівчина й простягнула мені листа. Я розкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти мій запашний цвіт! Зірко моя далека! Мабуть, ти не зрозуміла, що закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене життям. Пів року даремно дивлюся у вікно, сподіваючись побачити тебе. Ти забула. Шкода! Наші шляхи розійшлися. Але дякую тобі за те, що дізнався, що таке справжнє кохання. Пам’ятаю твій ніжний голос, усмішку, руки. Як мені тяжко без тебе! Хотілося б хоча б раз побачити тебе…
Мені й Богдану вже вісімнадцять. Нас переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, ця любов колись мину.
Прощай, єдина!
Твій назавжди Василь».
У конверті лежала засушена квітка.
Мені стало страшно соромно. Серце стиснулося, бо нічого вже не зміниш.
Я й не підозрювала, які почуття кипіли в душі Василя. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Лише дружба, цікавість до розумного співрозмовника. Так, трохи кокетувала, жартувала. Підкидала дрова в вогонь його почуттів. Та не думала, що з іскорки розгориться полум’я.
…Минуло багато років. Лист пожовк, квітка розсипалася. Але я пам’ятаю ті зустрічі, безтурботні розмови, сміх.
…У цієї історії є продовження. Катря прониклася долКатря не лише стала дружиною Богдана, а й все своє життя присвятила дітям у спеціальному інтернаті, де вони з чоловіком разом приносять тепло тим, хто потребує його найбільше.
