Вона вже місяць на межі. Ображена, розлючена, самотня. Замкнулася в собі після того, як її кинув коханець. А вона ж так вірила у «щастя», що цього разу все буде справжнє.
Мені 26 років, а її звуть Маріана, їй 44. Біологічно — вона моя мати. Але насправді ми чужі люди. Вона вийшла заміж за мого батька у вісімнадцять. Через рік з’явилася я — небажана дитина, як вона потім не раз казала. Розлучилися вони майже відразу після мого народження, і з тих пір батька вона називала лише «ледарем» і «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» уже більше двадцяти років живе з другою дружиною. У нього свій бізнес, великий котедж під Львовом, дві квартири та навіть будинок на Буковині. Саме він подарував мені житло на весілля, де ми зараз живемо з чоловіком.
Мене виростила бабуся — батькова мати. Потім він забрав мене до себе. І знаєш, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона стала справжньою матір’ю. А Маріану я з дитинства називала іменем. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли Маріана взяла мене до Ужгорода — «відпочити, як мама з донькою». Я тоді лише й сказала: «Мамо, можна на пляж?» А у відповідь почувся крик на півготелю:
— Ніколи не називай мене мамою! Ти мені вік додаєш! Кажи «Маріано», ти зрозуміла?
Зрозуміла. І з тих пір більше з нею не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, вечірки. А я залишалася з бабусею. Потім — з батьком і його новою родиною. І слава Богу.
У Маріани за ці роки було четверо чоловіків. Між ними — безкінечні коханці, гулянки, натягнуті посмішки, штучні вії. Вона працювала в престижному салоні на Подолі. Колола собі все, що можна: ботокс, філери, нітки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на три роки. Хлопець на ім’я Ярко. Худий, з наколками, працював барменом у кальянній.
— Донечко, знайомся. Це Ярко. Ми одружуємося. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, як дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Маріано… Я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Ярко заметушився, почав розливати шампанське, кричати «ура!», а мати посіріла. Мовчки встала, схопила сумку і, грюкнувши дверима, поїхала у невідомому напрямку.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптом — у сльозах, з перекривленим обличчям:
— Це через тебе! Він мене кинув! Ти все зруйнувала своїм «бабуся»! Я не збираюся старіти! Мені лише тридцять сім! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу тягнеш своїми дітьми!
Я не вірила вухам. Жінка, яка народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останню фразу, яка, здається, спалила останні почуття:
— У мене не було дочки. І не буде ні внуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі та дідуся. Вони обняли, заплакали від радості. Вже обговорювали, як назвемо малюка, хто буде гуляти з коляскою, хто в’язати пінетки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Маріана? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться у тиші — у порожній квартирі, у чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де відображення вже давно немає. І тоді, можливо, зрозуміє, кого справді втратила.
