Наша родина завжди була звикла до скромності. Я добре пам’ятаю, як мама раділа, коли знайомі приносили дитячий одяг. Спочатку його носила я, а потім — моя молодша сестра, Оленка. Нові речі були рідкістю, і кожна така знахідка ставала для нас із сестрою справжнім святом. Мама керувала невеличкою крамничкою на місцевому ринку, яка приносила мізерний дохід, і їй постійно доводилося стикатися з перевірками — від санстанції до податкової.
Окрім офіційних ревізорів, ринок обходили й неофіційні «охоронці», що вимагали плату за «спокій». Вони боялися тата, адже він служив у поліції і міг «по-чоловічому» пояснити їм, де їхнє місце. Його намагалися підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, які давно стали «зрадливими погонами».
Зарплата батька не сильно рятувала наш бюджет. До того ж його графік був хаотичним: він міг зникнути серед ночі за викликом або повертатися пізно, виснажений і мовчазний.
Ми з Оленкою виросли самостійними. Я, як старша, швидко навчилася готувати, доглядати за домом та доглядати за сестрою, щоб полегшити мамі життя після важких робочих днів.
Пам’ятаю той вечір, коли мама за вечерею оголосила несподівану новину:
— Сьогодні вдалося добре продати, трохи відклала. Готуйтеся, доньки, поїдемо на море, відпочинемо тиждень. Валерію, постарайся виблагати відпустку, хоч на кілька днів!
Тато здивовано підняв брови:
— Керівництво не схвалить, доведеться викручуватися…
Тоді я не розуміла, що значить «викручуватися», але слово здалося мені таємничим і могутнім.
Все вийшло. Ми всією родиною поїхали до моря. Це було справжнє диво: ні тато, ні мама нікуди не поспішали, ми цілими днями грілися на сонці, купалися, гуляли зоопарком. З Оленкою ми об’їдалися морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялися й казали, що ми — солодійки. Повернувшись додому в гарному настрої, ми поступово звикли до звичного ритму. Але через місяць батьки почали сваритися.
Вони сперечалися кожен день. Тато кричав, що мама робить помилку, якщо збирається втілити те, що задумала. Мама боронилася, але не погоджувалася з батьком, який вимагав «вирішити питання» у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що вони говорять, але, підслуховуючи їхні нічні розмови, зрозуміла: мама вагітна. Батько не хотів третьої дитини й наполягав на аборті, уникаючи цього слова, але суть була зрозуміла.
Мама ходила сумною, часто плакала. Роботу на ринку кидати було неможливо, тому вона продовжувала працювати.
Незабаром до нас частіше почала приходити бабуся, мамина свекруха. Вона теж переконувала маму «одуматися» та позбутися дитини. Після її візитів мама особливо засмучувалася. Одного разу я підійшла до неї, обняла й сказала, що все знаю і дуже хочу братика або сестричку. Обіцяла допомагати у всьому й не просити іграшок і нових речей. Оленка приєдналася до мене. Мама обняла нас і заплакала, але тепер це були сльози полегшення:
— Мої хороші, що б я без вас робила?
З того дня мама стала впевненішою. Батько, бачачи, що час йде, а мама не збирається переривати вагітність, часто лаявся і почав повертатися додому п’яним.
У такі дні мама ночувала в нашій кімнаті: з Оленкою на моєму ліжку, а я перебиралася на її.
Настав день, коли маму забрали до пологового. Батько був на роботі. Коли її відвозили, вона погладила нас по головах:
— Ну, дівчатка, їду по вашого братика!
За кілька годин прийшов тато. Дізнавшись, що мама в пологовому, він викликав таксі і поїхав до неї. Повернувся під ранок, стомлений, але з усмішкою:
— Дівчата, у нас син! За декілька днів мама з Данилом будуть вдома!
Ми з Оленкою закричали «ура!», радіючи і братикові, і тому, що тато так змінився. Данило справді примирив батьків, і навіть бабуся розтанула. Ми всією родиною забрали малятко з пологового, і було видно, що він став тим, хто об’єднав нас усіх.
