**Щоденник: про дружбу, що обернулася напастю**
Завжди був замкнутим, віддаючи перевагу самотності перед галасливим товариством. Одружившись, відчув, що в дружині знайшов усю ту теплоту, розуміння та підтримку, якої, можливо, не вистачало раніше. Мені було добре в цьому затишному світі для двох. Друзів мав небагато, але надійних: з двома товаришами ми жили в різних містах, іногда дзвонили, листувались. Це були справжні стосунки — рідкі, але щирі. І цього мені вистачало.
Але була ще одна. Ярослава.
Як вона з’явилася в моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було невинно: привітання на свята, дрібні послуги, турбота. Ярослава немов вплелася в моє життя, і вирвати цей вузол було неможливо — все здавалося таким милим. А потім я зрозумів: ми з нею — з різних світів. Вона була з іншого кола, і серед моїх друзів та колег її панибратськість іноді викликала сором. Після її «жартів» запановувало мертве мовчання, яке треба було швидко заповнити сміхом чи словами. Кожного разу я виправдовувався однією й тією ж фразою: «Ярослава — добра душа. Не судіть по поведінці».
Вона ніби відчувала, коли до мене приходили гости, і з’являлася саме тоді. Без запрошення. З незмінною пляшкою шампанського. Навіть якщо в домі були люди, яким таке вгощання здавалося диким. І кожен раз — тост. Довгий, урочистий, де я представав майже святим у людській подобі: «…ми з Олегом, хоч і не однієї матері діти, але як вареники з одного тіста…». Ніяково, незручно, огидно.
Дружина її не терпіла. Вважала, що я дозволяю собою маніпулювати через слабкість характеру. Вона відповідала на її тиради так само розлогими компліментами, а потім йшла, залишаючи мене наодинці з цим «театром абсурду». Ми часто сварилися через Ярославу. Я звинувачував її в зарозумілості, а вона мене — у сліпоті.
Але тепер до справи. Ярослава була поряд 12 років. І, здавалося, за ці роки нічого страшного не сталося. А потім почалося.
На один із днів народження вона подарувала мені елегантну нейлонову сорочку. Вже після першого дня носіння все тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. Відтоді — тільки бавовна. Тоді я навіть не пов’язував це з Ярославою.
Через кілька місяців мої трохи хвилясті волосся стали кучерявими, як у цигана. Збивалися у колтуни, випадали пучками. Я мучився, поки не викинув гребінець — теж подарунок Ярослави. Волосся почало відростати.
Потім — зникнення значної суми з гаманця. Того самого, який вона подарувала на 8 Березня. Дружина тоді вперше кинула: «Та хто ще міг обрати таку гидку форму гаманця?!».
Наша донька Оленка почала погано почуватися після кожного візиту Ярослави. Нудота, температура, блювання. Дружина жартувала: «Оленку вiд Ярослави нудить». Я сміявся. Даремно.
Наш кіт, Рудько, жив із нами 7 років — ласкавий, кастрований, спокійний. Одного разу нас не було вдома два дні. Ярослава, запропонувавши подбати про нього, забрала до себе. Після повернення кіт несподівано накинувся на мене — роздер плече до крові. Відтоді став агресивним. І кожного разу, коли він поводився дивно, у повітрі лунала фраза: «…після того, як побував у Ярослави…»
Я досі нічого не розумів. Поки не сталося те саме.
Проводжаючи Ярославу, я машинально взяв пульт і натиснув кнопку, що переключає камеру в під’їзді. Камера була замаскована — ніхто, крім сім’ї, про неї не знав.
На екрані я побачив: Ярослава сидить навпочіпки перед нашими дверима й… чистить килимок. Потім дістає з сумки щось, піднімається на шкарпетки й засовує це над дверною рамою. Іде.
Коли я, онімівши, підійшов і провів рукою по верху коробки — уколовся. Там стирчали три іржаві голки. А під килимком — зерна, викладені дивним візерунком. Я б їх ніколи не побачив — адже прибиральниця ретельно миє підлогу, навіть під килимком.
Я завернув голки й зерна в папір і поклав до вечора.
Дружина вислухала мене й вперше за 15 років шлюбу назвала дурнем. Не образився — по ділу. Вона зібрала всі подарунки Ярослави, від листівок до запонок, і вивезла за місто. Викинула в болото. «Щоб нікому не дісталися».
Я подзвонив Ярославі й сказав лише одне:
— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше не зустрічалися. Це в твоїх інтересах.
Потім — церква. Осьвятив хату. І все. Вона зникла.
З її уходом зникли й дивацтва: Оленку більше не нудило, Рудько знову став спокійним. Тільки сорочки з синтетики носити так і не можу. Наче знак: «Бережись данайців, що дари приносять».
Не вірив у пристріт. Але зараз… зараз не впевнений.
