Вони сиділи на набережній у Києві й спостерігали, як качки ловили в повітрі шматочки хліба, кинуті дітьми. Сесія позаду, попереду – два місяці свободи: ніяких пар, нудних лекцій чи виснажливих заліків.
“Що плануєш робити?” – запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблястої доріжки на воді.
“Відсипатимусь, читатиму, гулятиму…” – без вагань, наче вивчений урок, відповіла дівчина. – “А ти? Додому поїдеш?” – раптом сумно додала вона, тривожно глянувши на нього.
“Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ні разу не був. Однокласники поверталися засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків ніколи не було грошей. А коли померла мама, тут уже не до моря було.”
“А ми щороку їздили в Одесу, коли з нами жив тато”, – задумливо промовила дівчина, дивлячись кудись у далечінь, ніби могла побачити там минуле щастя. – “Слухай, а в тебе з’явилися гроші?” – повернувшись до реальності, запитала вона.
“Ні, але можна позичити.”
“В кого? Половина наших уже їде додому, інші святкують кінець сесії на стипендію. І потім як повертати?” – Соломія докірливо подивилася на гарний профіль Богдана.
“Треба трохи, щоб не з голоду вмерти і на квитки. Там же тепло. «І під кожним кущем вже й стіл, і дім», – процитував він рядок з відомої казки. – “Житло можна знайти дешево. А гроші я поверну, заробивши. Просто час потрібен.”
“Звідки знаєш? В сезон дешевого житла немає. Не сміши. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А чим казка закінчилася, пам’ятаєш?” – повчально запитала дівчина.
“Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш?” – Богдан повернувся до неї й піймав збентежений погляд Соломії.
“Навряд. Мама ні за що не відпустить”, – чесно зізналася вона.
Тут одна з качок розправила крила й піднялася над водою, розігнавши сусідів. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Качка впіймала кілька шматочків хліба й, задоволена, відплила убік.
“Зараз…” – Богдан дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. – “Сьо”Я візьму тебе на море наступного літа, обіцяю,” – тихо сказав Богдан, дивлячись у вікно кафе, де вони сиділи через двадцять років після того літа, і раптом усміхнувся, бо зрозумів, що деякі мрії варто берегти, навіть коли вони здаються неможливими.
