Випадкова зустріч на березі
Оксана з чоловіком і донькою вирішили змінити своє життя — переїхали з шумного Києва до тихого села на Полтавщині. Купили хату, завели курчат і поросят, посадили город. Почалося зовсім інше життя. Ввечері Оксана виводила кіз на пасовище біля річки, милувалася вечорами, насолоджувалася спокоєм.
— Мамо, вже смеркається, куди ти знову з козами? — здивувалася донька Надія.
— Підемо до річки, там трава соковитіша, — відповіла Оксана. — За годину повернуся, не хвилюйся.
Але ні за годину, ні за дві мати не повернулася. Надія схвилювалася і попросила батька, щоб ішли шукати. Знайшли Оксану не відразу. Коли побачили — очі на лоб вилізли: вона сиділа на лавці біля хати, бліда, тремтяча, то сміялася, то плакала.
— Мам, що трапилося? — запитала Надія.
— Бачила, — прошепотіла Оксана, — не примару… гірше.
А всього годину тому вона йшла звичною стежкою до річки. Кози паслися, вона присіла відпочити та й задрімала. Прокинулася в сутінках, схопилася, кинулась збирати кіз. А ті, на лихо, лизли в гущавину. Оксана — за ними. Раптом помітила, що за останньою козою в траві щось ворушиться. Довге, чорне…
Спершу подумала — тхір. Серце стиснув страх — раптом скажений? Звірятко не відставало. Коза Маруся почала бекати, Оксана готова була боронити її, замахнулася палицею… і раптом це “щось” підстрибнуло, наче збиралося кинутися на неї.
Але коли все скінчилося і вона наважилася підійти ближче, виявилося — це… гігантські чоловічі труселя, які вчепилися за козу рибальською волоссею. Мабуть, хтось залишив сушити на кущах, а коза потягла їх за собою.
Оксана сіла на траву й реготала. Напруга, страх, адреналін — усе вилилося в цьому сміху. Саме тоді її й знайшли чоловік із донькою. А вдома суворо-насуво заборонили їй водити кіз до річки — хто знає, що там ще «оживе»…
