Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою
Ганна Іванівна акуратно склала в клітчасту сумку домашню картоплю, соління, пару банок варення й вирушила до доньки та зятя. — Оленко, я вже в потязі. Нехай Віталик зустріне мене на вокзалі, сумка важка, — подзвонила вона доньці. — Звісно, мамо, зустрінемо, — відповіла Оля. Вранці, ступивши на перон, Ганна почула: — Мамо, ми тут! — Вона обернулася… і завмерла. Поряд із вагітною донькою стояв молодий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений, похмурий водій-далекобійник, до якого вона так і не змогла знайти підхід.
А раніше Віталик і не думав про шлюб. У тридцять сім років він ще був холостим і на рибалці запевняв друзів, що не зустрів ту, що «запалить іскру». Одні заздрили: мовляв, немає дружини — немає претензій. Інші зітхали: та все ж приємно, коли вдома тебе чекають. А він жартував, що хоч бонус у нього є — ніякої тещі.
І раптом — грім серед ясного неба. На заправці він побачив Її. Олю. Дівчина з блакитними очима й бейджиком на грудях ніби зійшла з його мічти. Вона посміхнулася йому — і все, пропав чоловік. Наступного вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, тремтячи, промовив: — Привіт, Олю… Можна запросити вас у кафе?
З того дня все понеслося, як буря. І ось — весілля. Віталик, уперше за роки, спішив додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Вперше відчув себе не просто чоловіком, а чоловіком. А потім — і майбутнім батьком. Все йшло чудово… якби не знайомство з тещею.
Ганна Іванівна виявилася не з боязких: освічена, холоднувата, суворо вихована жінка. При першій зустрічі вона прийняла зятя з льодяною ввічливістю. А коли Віталик доброзичливо назвав її другою мамою, вона різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мама?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Оля — на останньому місяці. Віталик повернувся з рейсу, і дружина схвильовано заглянула йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Маму так маму. Тільки ось… — і з досадою почесав бороду.
— Тільки ось, — підхопила дружина, — підстрижись, поголися. Мамі не подобається, що ти на діда схожий. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Віталик підкорився. Підстригся, поголився, глянув у дзеркало — і сам себе не пізнав. На вокзалі Ганна Іванівна ледь не спіткнулася: перед нею стояв не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодячий чоловік. На її обличчі з’явилася тепла, здивована посмішка. А Віталик зловив себе на думці, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
На вечерю він пішов у кімнату — почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос за спиною: — Василю, звук додайте! Я теж футбол люблю! І баскетбол.
Він обернувся. Ганна Іванівна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Олею збиралися на рибалку. Намет, снасті, їжа. Ганна Іванівна запитала: — Ви, може, на рибалку? А я з вами! Намет Вітькін візьміть — я й юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл із пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — ніби помолоділа на двадцять років. Юшку зварила таку, що Віталик тричі просив додатку. А потім вони вже були на «ти». І навіть жартували, що якщо Оля в старості буде такою, як її мати — він буде щасливий.
Ганна обняла доньку й тихо сказала: — Як же добре, що ви в мене є…
І в цю мить Віталик зрозумів: жоден чемпіонат світу не замінить ось цього — свого, справжнього.
