**Щоденник моєї відданої любові**
Село Ялівка, загублене серед безкраїх полів та кучерявих лісів на Чернігівщині, дихало вечірньою тишею. Вітер шепотів у листі, а ліхтарі ледве освітлювали вузькі вулички. Марійка, стискаючи сумочку, підходила до кафе, де мало відбутися її свято. Замість веселих голосів вона почула зрадницький шепіт, від якого серце стислося в грудях.
— Забудь про її день народження, — повільно промовив Богдан, нахиляючись до вуха Соломії, найкращої подруги Марійки. — Пішли до мене. Вона все одно повернеться пізно. — У його голосі грала самовдоволеність.
— Авжеж, — злегка насмішкувато відповіла Соломія. — А коли вона повернеться? Мені втікати через вікно?
— Навіщо? — Богдан обхопив її за талію, голос звучав упевнено. — Скажеш «так» — я її вижену. Їй немає місця в моєму житті.
Марійка завмерла, наче під ударом грому. Соломію вона знала — та ніколи не соромилася легковажних пригод. Але Богдан… Три роки разом. Три роки вона чекала, коли він надіне обручку. Вони жили у його новій квартирі, купленій у кредит. Ремонт, рахунки, борги — все впало на її плечі. Вона вірила, що це тимчасово, що реєстрація — лише формальність. Але тепер пелена впала. Вона була лише зручною дівчиною, місточком через його фінансові проблеми. Сім’ї не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мати. Тоді Богдан вразив її байдужістю. Не поїхав на похорони, не допоміг, лише кинув:
— Продаси там щось. У мене ж кредит, ремонт. Може, рідня позичить. Як продаси будинок — розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — слово різало, ніж ножа. Та вона тоді вибачила його: втомився, обмовився. Їй подобалася його мовчазна суворість. «Справжній чоловік, що все тримає в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Соломія сміялась разом із ними, таючи свої плани. Тепер правда виплила на поверхню, і Марійка, задихаючись від болю, почала махати до першого зустрічного авто. Вона вскочила всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше! — скрикнула вона водію, ніби рятувалася від погоні.
Авто ледве рушило, як задзвонив телефон.
— Де ти? Я тут сам, мов дурень, усі тебе питають! Що трапилося? — голос був повний брехливої тривоги.
Марійка вимкнула телефон і в люті шпурнула його у вікно. Сльози котилися по обличчю, вона ридала, немов дитина, у якої відібрали усе. Авто мчало, а вона раптом усвідомила, що не назвала адресу.
— Куди ми їдемо? — голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Марійка озирнулась: дорога вела геть із міста, у темний поле.
— Додому? Куди?! — серце скакало від жаху.
— Тобі назвати адресу? — у його голосі зазвучала груба насмішка.
— Зупиніться! Зараз же! — крикнула вона, паніка накривала хвилею.
— У полі? — він реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але згадала: телефона нема. Вона розповіла цьому незнайомцю усе: про зраду, про біль. Він знав — її ніхто не шукатиме.
Вона вхопила ручку двері, але у пітьмі не могла відчинити її. Відчай опановував її. «Нехай буде, як буде, — подумала вона. — Вб’є — і болю не стане».
Авто різко гальмувало. Водій мовчки відчинив двері.
— Виходь.
— Не піду! — раптом у ній спалахнуло бажання жити. Вона не здасться.
— Не бійся, Марійко, — голос став м’якшим. — Ми приїхали.
Вона підвела очі й завмерла. Перед нею стояв Олесь, її однокласник. Той самий, що колись поїхав до великого міста.
— Олесь? — прошепотіла вона.
— А кого чекала? — він усміхнувся теплою, знайомою усмішкою.
— Ти що, таксуєш? — не вірила вона.
Олесь засміявся:
— Який таксист? Просто побачив, як ти махала, немов готова була під колеса кинутися.
— А я… — вона почувалася дурнувато.
— Я все знаю, — він обійняв її. — Корисна подорож. Ти ніколи не була такою щирою.
Марійка засміялася, сльози всихали, а на душі полегшало. Вона стояла біля свого дому в Ялівці, і світ, здавалося, перестав розвалюватися.
— Я через тебе повернувся, — тихо сказав Олесь, тримаючи її руку у своїй долоні. — Як добре, що ти не вийшла заміж…
