Чужі в моєму домі
У ту суботню днину Оксана вирішила вирушити до батьківського дому. Лише три місяці минули зі смерті матері, а вона все ще не наважувалась торкнутись її речей. Будинок стояв порожній, немов закинутий. Сусіди — переважно старенькі, хто виїхав до дітей, хто здав оселі квартирантам. Колись поруч мешкали Шевченки, з дітьми яких Оксана грала в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди — нема кому попросити, щоб придивлялись.
Чоловік із світанком подався на риболовлю, а донька-підліток, занурена у навушники, відмахнулась від пропозиції провести разом день. Оксана вирішила: годі тягнути. Поїду, оглянуся, може, почну розбирати речі, а потім заскочу до Тетяни — подруга вже давно запрошує на чай. Вона викликала таксі, стояла біля під’їзду й згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, з її особливим світлом і запахами. З кожною хвилиною, коли авто наближалось, тривога стискала серце — за батьками тужила так, що аж болить.
За кілька кварталів до дому Оксана вийшла, вирішивши пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше охоплював дивний неспокій. Біля калітки зупинилась наче вкопана.
— Що за… — видихнула вона.
Фрамуга у будинку була відчинена, штори розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що зачиняла все наглухо. Замок — зламаний. Всередині хтось був. Або, що гірше, досі перебував.
Подзвонила чоловіку — абонент недоступний. Озирнулась — на вулиці ані душі. Теплий осінній вихідний, усі роз’їхались. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але раптом її пронизала холодна здогадка.
— А раптом це… Віктор?
Він дійсно останнім часом поводився дивно. То був байдужим, то раптом жартівливим, немов граючи контрастами. Може, це «риболовля» — лише привід, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпалила груди. Вона не хотіла вірити, не могла його таким уявити. Але й відкинути підозу вже не виходило.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, немов хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! Усе всередині стиснулось.
І раптом — із гуркотом відчинились двері. З будинку вийшла струнка жінка у короткому халатику, з рушником у руці. Прямувала до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій нудно! — кликнула вона всередину.
Оксана замерзла. Молода, гарна… Звісно, він обрав таку замість неї! Тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Швидко оглянула подвір’я, знайшли палицю та підперла нею двері лазні, щоб «гостя» не заважала. Потім на ґанку помітила батьківський ремінь — товстий, із важкою пряжкою. «Якраз підійде», — подумала.
Увірвавшись у будинок, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані у вітальні — спав чоловік.
— Ох ти негіднику! У тебе ж дочка вже доросла, а ти! — закричала вона, замахуючись ременем.
— А-а-а! Що ти робиш?! Окс… та це ж Тарас!
Оксана зупинилась. Це був не Віктор. Це був Тарас — племінник чоловіка.
— Що ти тут робиш? Як потрапив?
— Та годі тобі! Двері — як папір! Мені ж ніде жити! Подумав, будинок пустує, от і… вирішив з дівчиною трохи пожити.
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І це тобі здається нормальним? Це не готель!
— Та чого ти, Оксан, ну сиди, чай пий, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтеся! І замок новий вставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Мар’яна… — простогнав Тарас. — Де ж вона?
— У лазні. Замкнена. Я її там заперла, щоб не лізла. Наступного разу знатиме, куди лізти!
Мар’яна незабаром вирвалась і вдерлась у будинок, розлючена й розпатлана.
— Це мій будинок, Тарасе, скажи їй! Я вже перевела тобі гроші на меблі!
— Твій? — усміхнулась Оксана. — Будинок у власності моєї матері, а ти, дівчинко, просто потрапила на гачок хитрого племінника.
Мар’яна в люті закричала:
— Поверни гроші, шахраю! Я на тебе заяву напишу!
— І ти туди ж… — пробурчав Тарас.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги й розповіла їй усе — від жаху до лазні й ременя. Тетяна реготала до сліз.
— Оксано, ти героїня! Я б поліцію одразу викликала. А ти — сама все владнала.
— Головне, що це був не Віктор, — з полегшенням зітхнула Оксана. — Але замок — поміняю. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — проголосила Тетяна, піднімаючи келих.
— За нас! — відповіла Оксана, посміхаючись.
