Несподіване щастя: драма знайденої родини
У затишному містечку Блакитне, де морський вітерець змішується із запахом квітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Дмитро вперше поїхав із новими батьками до села до бабусі та дідуся. Разом із ними приїхала тітка Марія, сестра батька, із двома своїми синами. Усі весело розмовляли, не докучаючи Дмитрові розпитуваннями, і він почувався несподівано легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову із двоюродними братами. Бабуся частувала всіх млинцями із домашньою сметаною чи медом – на вибір. У дідуся була своя пасіка, і мед пахнув так, що запаморочувало голову. Дмитрові село здавалося казкою, а коли вони їхали додому, він усі думав: «От би залишитися тут назавжди…» Але в серці ховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері трапилося дещо, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Дмитра, Бориса та Ольги, зібралася майже вся родина. Дмитро приїхав із далеку із дружиною та донькою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя – важку, але із щасливим кінцем. Дмитро встав, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
– Дорогі мої мамо і тату, здоров’я вам і довгих літ! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагалися заповнити мною порожнечу в своїй. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Ольга і Борис дивилися на сина із сльозами, повними любові та гордості.
Дмитро вже не вірив, що чергова прийомна родина – це надовго. Одинадцять років, а він все ще в дитбудинку. Йому вже не хотілося покидати звичні стіни, але літня вихователька тітка Надя погладила його по голові і лагідно промовила:
– Нічого, Дмитрику, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо на тебе.
– Так, чекаєте, – буркнув він. – Вихователька Тетяна Іванівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
– Не слухай її, – махнула рукою тітка Надя. – Вона молода, не навчилася ще із дітьми ладнати, ось і бовкнула.
Тітка Надя любила Дмитра, жаліла його, і він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо із новими батьками не складеться.
– Чекаємо, звісно, чекаємо, – додала вона. – Навіть директорка сказала, твоє ліжко поки що не займати, новеньких у інші кімнати поселимо.
Дмитро кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що скоро, напевно, повернеться. Їхати не хотілося.
– І навіть поїхав? – думав він. – Хотів же відмовитися, а ці двоє так дивилися, із якоюсь надією, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер все як завжди. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде своя дитина, і я їм непотрібен. Навіщо тоді брали?
Дмитро пам’ятав, як випадково розбив телефон у одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок – «не підійшов». Бували різні опікуни, але Дмитро став старшим і хитрішим. Якщо родина не подобалася, він спеціально витворяв щось, щоб його відправили назад. Він навчився розподіляти, де до нього справжня любов, а де – порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Ганна Василівна, кликала його «Дмитриком». Який він Дмитрик? Він Дмитро, майже дорослий, а вона пестить. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Ганна поселила його у кімнату, де все було рожеве – занавіски, плед, навіть стіни. «Напевно, дівчинку хотіли», – подумав Дмитро. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не до душі. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, як купив дружині іграшку, щоб не заважала. Ганна гралася із Дмитром, як із лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилася подругам, який її «Дмитрик» красень. ІншеДмитро закрив очі, відчуваючи, як маминий поцілунок у чоло розтопив останній крижинку страху в його серці.
