Мій батько досі ображається на маму через те, що вона пішла від нього дванадцять років тому. Ні, я нікого не виправдовую та не звинувачую, адже вони обоє мої батьки й мені їх обох шкода. Батька, бо його покинули в найтяжчий момент життя, коли в нього не стало роботи й з горя тато не вигадав нічого кращого, ніж почати вживати алкоголь. Маму шкода, бо надто довго терпіла батька, який не прагнув ні до чого в цьому житті й всі свої проблеми заливав алкоголем.
Коли вони розлучились мені було шістнадцять. Я був дорослим й вирішив, що аби не образити нікого з батьків піду жити до бабусі – татової мами. Батьки не були проти. Вони роз’їхались по різних орендованих квартирах, а їхню спільну – переписали на мене та здали в оренду, а гроші, які йшли з оренди, отримували ми з бабусею.
У вісімнадцять я переїхав у власну квартиру. Часом навідувався до батька. Він кинув пити й знайшов хорошу роботу та став іншою людиною. Вдруге вирішив не одружуватися, адже, як сам казав, за все життя кохав тільки одну жінку – мою маму. А мама, навпаки, через пів року після розлучення з батьком вийшла заміж за Михайла. Ми з ним потоваришували одразу, він непоганий чоловік. Зла на нього я не тримав, адже до розлучення моїх батьків він не мав жодного стосунку. Це не зрада з боку мами. Вона вирішила вийти заміж вдруге після розлучення – має повне право. Звичайно, мені хотілось би, щоб батьки знову були разом, але мама сказала мені, що з батьком їм було тяжко й між ними все скінчено. А Михайла вона кохає, так само як і він її. У них є донька – моя сестричка Мілана, якій вісім. Я дуже її люблю і буваючи вдома у мами з Михайлом відчуваю себе в родинному колі. Та коли навідуюсь до батька мені шкода його, адже він так і не зміг відпустити маму й досі її кохає.
Нещодавно я вирішив одружуватись. Батько, дізнавшись про це, на радощах сказав, що подарує мені машину. Я, звичайно, я й сам збирався купити автомобіль, але не настільки шикарний, як зібрався мені подарувати тато.
– Але я маю одну умову, – сказав мені батько.
– Яку? – Я подивився на нього, не розуміючи, що сталось.
– Я не хочу бачити на твоєму весілля маминого… ну, ти розумієш.
– Маминого… Михайла? – Перепитав я.
– Так, його.
Я знітився.
– Але, батьку, Михайло – мамин законний чоловік. Вони вже багато років разом й в них дитина.
– Мені байдуже. Сказав тато сумним голосом. – Я не хочу його бачити. Він забрав в мене її…
– Кого, тату? – Не зрозумів я.
– Як кого? Твою маму.
– Але ж вони одружились й навіть познайомились вже після вашого розлучення! Мама пішла сама. Ти ж це добре знаєш, тату!
Тато подивився на мене очима, повним болю.
– Але ж якби вони не побрались, в мене був би шанс знову зійтись з твоєю мамою й в нас була б родина, як раніше.
– Ну але зрозумій, що я не можу запросити маму одну. – Намагався я пояснити татові.
– Але і я не можу. – Тато ледве не заплакав. – Я не зможу дивитись, як вони підійдуть тебе вітати як сім’я. Мені буде неймовірно боляче, сину. Ти й сам знаєш, як мені тяжко пережити розлуку з нею. Зрозумій мене, як чоловік чоловіка.
– Тату, я б з радістю, але й ти мене зрозумій. Я люблю маму, так само як, і тебе. Їй теж буде дуже неприємно й боляче, якщо я скажу їй, що я на своєму весіллі не хочу бачити її чоловіка та батька моєї сестрички. Вона ж теж образиться.
Погляд у батька посерйознішав.
– Але вони тобі, максимум, сотню-другу доларів подарують, а я тобі автомобіль обіцяю. Подумай.
От я й думаю. Й річ не тільки в автомобілі. Річ у тім, що я люблю обох своїх батьків й не можу зробити боляче комусь з них. Тим більше, що й з Михайлом ми дружимо й він не чужий для мене. А маленька Мілана! Як я поясню їй, чому її тата немає на моєму весіллі? Чи, може, мій батько проти того, аби й вона прийшла?
Що робити? В мене нелегкий вибір й сподіваюсь, що може хтось щось порадить.
