Наша родина завжди була звичайною — без надлишків, але й без біди. Я добре пам’ятаю, як мама раділа, коли знайомі приносили дитячі речі. Спочатку їх носила я, а потім — моя молодша сестра, Мар’янка. Нові речі були рідкістю, і кожна така знахідка ставала для нас із сестрою справжнім святом. Мама керувала невеликою крамницею на місцевому базарі, яка приносила скромний заробіток, і їй постійно доводилося мати справу з різними перевірками — від пожежних до податкової.
Окрім офіційних перевіряючих, по базару ходили й неофіційні «охоронці», які вимагали плату за «спокій». З ними допомагав розбиратися тато, і буквально, і фігурально. Він служив у міліції та міг поставити на місце місцевих вилупків, проводячи з ними «виховні» бесіди. Його намагалися підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, які стали «продажними погонами».
Зарплата батька не дуже поповнювала сімейний бюджет. До того ж його графік був ненормованим: він міг виїхати за дзвінком серед ночі або повертатися додому пізно, втомлений і мовчазний.
Ми з сестрою виростали самостійними. Я, як старша, рано навчилася готувати, вести господарство та доглядати за Мар’янкою, намагаючись полегшити мамі життя, щоб вона могла відпочити після важких робочих днів.
Пам’ятаю той вечір, коли мама за вечерею оголосила несподівану новину:
— Сьогодні гарно продала, вдалося трохи відкласти. Готуйтеся, доньки, поїдемо на море, відпочинемо тиждень. Тарасе, постарайся вибити відпустку, хоч на кілька днів!
Тато здивовано підняв брови:
— Начальство не порадується, доведеться викручуватися…
Тоді я не розуміла, що значить «викручуватися», але слово здалося мені загадковим і важливим.
Все вийшло. Ми всією родиною поїхали на море. Це було справжнє щастя: ні тато, ні мама нікуди не поспішали, ми цілими днями грілися на сонці, купалися, ходили в зоопарк. З Мар’янкою ми об’їдалися морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялися й називали нас солодунцями. Повернувшись додому в гарному настрої, ми поступово повернулися до звичного ритму життя. Але через місяць батьки почали сваритися.
Вони сварилися кожен день. Тато кричав, що мама робить помилку, якщо збирається втілити те, що задумала. Мама виправдовувалася, але не погоджувалася з батьком, який вимагав «вирішити питання» у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що вони сперечаються, але, підслуховуючи їхні нічні розмови, зрозуміла: мама вагітна. Батько не хотів третьої дитини й наполягав на аборті, уникаючи цього слова, але суть була зрозуміла.
Мама ходила сумною, часто плакала. Роботу на базарі кидати було неможливо, і вона продовжувала працювати.
Незабаром до нас почала часто приходити бабуся, мамина свекруха. Вона теж переконувала маму «одуматися» і позбутися дитини. Після її візитів мама особливо засмучувалася. Одного разу я підійшла до неї, обняла й сказала, що все знаю і дуже хочу братика чи сестричку. Обіцяла допомагати у всьому й не просити іграшок чи нових речей. Мар’янка приєдналася до мене. Мама обняла нас і заплакала, але тепер це були сльози полегшення:
— Мої донечки, що б я без вас робила?
З того дня мама стала впевненішою. Батько, бачачи, що час йде, а мама не збирається переривати вагітність, часто сварився й почав повертатися додому п’яним.
У такі дні мама спала в нашій кімнаті: з Мар’янкою на моєму ліжку, а я перебиралася на її.
Настав день, коли маму повезли до пологового. Батько був на роботі. Коли її забирали, вона погладила нас по голівках:
— Ну, дівчатка, поїхала за вашим братиком!
За пару годин прийшов тато. Дізнавшись, що мама в пологовому, викликав таксі й поїхав до неї. Повернувся під ранок, втомлений, але з посмішкою:
— Дівчата, у нас син! За кілька днів мама з Олесем будуть вдома!
Ми з Мар’янкою закричали «ура!», радіючи й братикові, й тому, що тато так змінився. Олесь справді примирив батьків, розтанула й бабуся. Ми всією родиною забирали малого з пологового, і було видно, що він став нашим справжнім щастям.
