Ой, слухай, така історія…
Настя вже підходила до затишної кав’ярні у самому серці Львова, коли раптом почула знайомі голоси. Вони вдарили її по серцю, немов ніж. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров застигає в жилах.
— Та забудь ти про цей ювілей, — шепотів Олег, нахиляючись до вушка Тетяни, найкращої подруги Насті. Його голос був солодким, майже змовницьким. — Поїхали до мене. Настя все одно не повернеться до ночі, — він самовдоволено хмикнув, наче вже святкував перемогу.
Тетяна відповіла злегка насмішливо, але в її тоні пробивався сумнів:
— Звісно, до тебе. А коли Настя повернеться? Що, у вікно стрибати?
— Навіщо у вікно? — Олег упевнено обійняв її за талію. — Якщо ти погодишся, я просто покажу Насті на двері.
Настя завмерла, ніби світ навколо розвалився. Вона знала Тетяну – її вільні звички, її легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олег… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили у його новій квартирі в центрі міста, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут – усе легло на плечі Насті. Вона тішила себе тим, що загс – це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.
Тепер же завіса спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього – лише тимчасова опора, поки він не знайде когось «кращого».
Півроку тому померла мама Насті. Тоді її вразила холодність Олега. Він не поїхав із нею на похорон, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі в борг дадуть. А як продаси будинок, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різнуло її, як лезо. Але вона виправдала його: стомився, неправильно висловився. Олег завжди був мовчазним, закритим. «Усе в собі тримає, – хвалилася вона подругам. – Такий не зрадить». Тетяна сміялася разом із усіма, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Настя не стала чекати продовження. Серце билося, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксістам так, ніби від цього залежало її життя. Одна машина зупинилася, Настя схопилася на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, немог ї за нею женуться.
— Швидше, швидше! – крикнула вона, ляснувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засвітився вхідним дзвінком. Олег.
— Ти де? Я тут один, як дурень, усі питають про тебе! Ти мала вже приїхати, що сталося? – його голос звучав роздратовано, але Настя, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула його у вікно. Сльози потекли рікою, як у дитини, у якої забрали усе. Вона ридала, захлинаючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Машина неслася вперед. Настя, потроху опам’ятовуючись, раптом зрозуміла, що не сказала водію адресу.
— Куди ми їдемо? – спитала вона, витираючи сльози.
— Додому, – спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не міські вулиці, а темна ґрунтова дорога.
— Додому? Куди додому? – її голос затремтів від страху.
— Тобі адресу назвати? – водій відповів різко, майже з глумом.
— Зупиніться! Зараз же зупиніться! – закричала Настя, паніка охопила її.
— Прямо у полі? – він засміявся. – І що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! – вигукнула вона, але тут же згадала, що телефону вже немає. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона одна, беззахисна. Кин— Ні, Насте, ти зрозуміла не так, — водій зняв капелюх, і крізь темряву вона впізнала обличчя свого давнього друга Павла.
