Несподівана зустріч: правда, яка розкрила очі
Ганна поїхала у службове відрядження до Чернігова. Заселилась у готель, швидко поринула у справи — зустрічі, переговори, завдання. Пізнього вечора, ледве тримаючись на ногах від втоми, вона написала чоловікові:
— У мене все добре. Дуже втомилась. Лягаю спати.
Олексій відповів одразу:
— Я теж. У батьків замотався, ремонт — не жарти.
Прийнявши ванну, Ганна лігла у ліжко й незабаром заснула. Але наступного ранку, вийшовши з номера, зустріла людину, яку найменш очікувала побачити.
— Олексію?! — скрикнула вона в розпачі. — Що ти тут робиш?
— Сюрприз! — нерішуче усміхнувся він. — Вирішив несподівано провідати…
Але договорити не встиг. Двері номера Ганни відчинилися, і на порозі з’явився Тарас — її колега, з яким її пов’язувало набагато більше, ніж просто робочі стосунки.
Ганна не вірила власним очам. Вона сама не очікувала, що пуститься у роман, але не змогла встояти перед уважним, чемним Тарасом. Олексій — вічно зайнятий, сухий і байдужий. Син-підліток Андрій давно віддалився. Ганна відчувала себе самотньою й нікому не потрібною.
А тут — молодість, інтерес, увага. Тарас був молодший, неодружений. Його щирі компліменти, захоплений погляд піднімали самооцінку Ганни. У відрядження вони поїхали разом, хоча чоловік і не цікавився, куди й навіщо вона їде. Сам збирався до батьків — «допомагати з ремонтом».
Того вечора вони заселилися у готель, а потім гуляли, вечеряли, відчували себе вільними. На ніч Ганна лишилася у Тараса. Чоловікові вона написала, що втомилася й лягає спати. А вранці…
…на сходах вони зіткнулися — Олексій виходив із сусіднього номера, поруч із ним була ефектна білявка років двадцяти семи.
— Що тут відбувається?! — скрикнули обоє.
— Ти ж у батьків! — спалахнула Ганна.
— А ти — у колеги?! — закричав Олексій. — Чому він тебе називає «кохана»? Ти ночувала в нього?
— А ти? Хто ця Оксана?
— Вона живе у цьому місті. Я до неї й приїхав. А тепер — збирай речі! Ми їдемо.
У цю мить Ганні прийшло повідомлення від Тараса:
«Я поїхав. Розбірки — не моє. Удачі».
З тремтячими руками вона зібрала речі. Дорога додому була тортурами. Олексій без кінця читав їй мораль:
— Не думав, що ти на таке здатна. Ти ж мати, дружина! Це підло…
— Підло? А ти? Ми обоє винні, Олексію. І якщо чесно, я не впевнена, що взагалі є сенс тримати цей шлюб.
— Я не хотів розлучатися. Просто… захотілося чогось нового. Але я готовий забути все. Ради сім’ї. Ради Андрія.
Ганна мовчала. Вона розуміла: кохання більше немає. Якби воно було — не сталося б ні її зв’язку з Тарасом, ні його з Оксаною.
— Ми не кохаємо одне одного, — нарешті сказала вона. — Це вже не сім’я. Подвійна зрада — це кінець. Розійдемося мирно. Квартиру поділимо. Андрій усе зрозуміє.
Олексій важко зітхнув:
— Як же так… Я не розраховував, що ти так легко погодишся. Думав… ти будеш триматися. Плакати, благати. А ти…
— Усе минуло, Олексію. Не тримаю зла. Просто ми вже не ті.
— Гаразд. Нехай квартира лишиться вам з Андрієм. Я поживу на орендованій, потім куплю. Не біда.
Ганна здивувалася. Щедрість чоловіка була несподіваною. Він не був скупим, але такий вчинок — рідкість.
— Дякую, Олексію.
Минув рік.
Ганна поверталася з роботи. Осінь, опале листя, легкий вітер. Вона обожнювала цю пору року.
— Ганно! Привіт! — почувся знайомий голос.
— Олексію? Привіт. Що ти тут робиш?
— Був недалеко, вирішив прогулятися. Як ти? Як Андрій?
— Усе добре. У нього дівчина з фіолетовим волоссям… Мода, мабуть. Іноді приходять у гості. А ти як?
— Сам. Працюю, збираю на іпотеку. Часто тебе згадую… Пам’ятаєш, як ми на морі заблудили, а потім пили шампанське на пляжі?
— Пам’ятаю… Усе пам’ятаю, Олексію.
Вони довго гуляли алеями. І раптом усі образи пішли на другий план. Лише він і вона. Без претензій. Без болю.
— Ганно, я сумував… Але боявся тобі сказати. Думав, відкинеш.
— Я теж сумувала, Олексію. Хоч і думала — ось вона, свобода. А на ділі… порожнеча.
— Підемо додому? — тихо спитав він.
— Підемо, рідний. Спробуємо все з початку. І, може, разом няньчитимемо внуків… навіть від дівчини з фіолетовим волоссям.
Ганна засміялася й простягнула йому руку.
Почати спочатку… Іноді саме цього й бракує.
