**Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та самотності**
Оксана йшла додому зі зборів у кав’ярні. Сиділи з подругами, розмовляли про життя. Всі, крім неї, були одружені, тому розійшлися рано. До особистого життя Оксани ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болючий розлучення. Ще добре, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, малолюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі світили яскраво. Раптом позаду почулися кроки. Оксана прискорила ходу — хотілося швидше вийти на оживлену вулицю. Але не встигла.
Хтось різко вихопив її сумку з плеча. Та ковзнула й зникла в темряві. Оксана зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, у вас все гаразд? — здивовано запитав чоловік, що йшов назустріч. — Можете допомогти? Може, швидку викликати?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Оксана. — Мене просто пограбували.
— Як пограбували?! Треба негайно дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці майже нічого не було — дзеркальце й помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування того злодія?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешева. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила «вигуляти». Отже, знову шукати подарунок…
— Проведу вас до виходу? Я б і сам пішов іншою дорогою — раптом той самий злодій і мене захоче «поздоровити».
— Підемо разом. Тут лише кілька десятків метрів.
— Ну ось і все, до побачення.
— А ми ще побачимося?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Оксана. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Богдане, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мамо, тепер я буду приходити пізніше. Десь так, як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе добре. Просто трохи затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б і не приходив кожен день, твоя Тетяна, мабуть, не в захваті…
— Не хвилюйся. Ти зараз не можеш виходити, тому я допомагаю. Коли тобі до лікарні? Мені треба відпрацювати вихідний.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна навантажуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мамо. Я сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Оксану. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Тетяною його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а в той же день він із дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани зруйнувалися — мама потребувала термінової допомоги. Лікарня, гіпс, клопоти. Тетяна дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спочатку відповідав, заспокоював. Потім вимкнув телефон. Повернувся додому піВони зустрілися знову через тиждень, а цього разу Богдан запросив Оксану на каву, і вона, посміхаючись, погодилася.
