Дар
Ярина обійшла квартиру, перевірила, чи все вимкнено, залишаючи за собою лад. Обожнювала повертатися у чистоту. Та куди ж вона їде зі свого звичного раю? Навіщо? Життя й так наче в санаторії — роби що хочеш. Але якщо не поїде, донечка образиться. Поїздка на море — її подарунок матері на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягнула ручку, переконавшись, що замкнено міцно, і постукала до сусідки.
— Вже від’їжджаєш? — запитала сусідка Оксана.
— Так, ось ключі принесла. — Ярина неохоче простягнула зв’язку.
— Не хвилюйся, квіти полию, за всім погляну. Відпочивай на здоров’я й ні про що не турбуйся, — запевнила Оксана. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила, насліджуйся, мамо. А мій Богдан тільки про пляшку й думає. Була родина, квартира — усе пропив…
Ярина співчувала сусідці, але лише тепер зрозуміла, як небезпечно залишати їй ключі від своєї оселі. А раптом її син залізе до неї? Нічого коштовного в неї немає, але кожну річ шкода, якщо зникне. Все ж гроші коштують. Та й неприємно, якщо хтось порпатиметься в її речах. Шкода, що не домовилася з кимось іншим приглянути за квартирою. Вже пізно міняти рішення. І ображати Оксану недовір’ям не хочеться. Скільки разів вона їй виручала.
Сусідка помітила сумнів на обличчі Ярини.
— Не бійся, ключі сховаю, Богдану не скажу про них. Їдь. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Ярина кивнула й покотила валізу до сходів.
— З Богом, — крикнула вслід сусідка й зачинила двері.
До вокзалу Ярина дійшла пішки — навіщо таксі заради двох зупинок? А в автобус з валізою лізти — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла до платформ. Там якраз стояв потяг. Пішла вздовж потяга, шукаючи шостий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися.
«А раптом нумерація з іншого кінця? — раптом занепокоїлася вона. — Нічого, зазвичай диспетчер оголошує заздалеють, встигну добігти», — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок заздалегідь, щоб Ярина встигла підготуватися.
— Ти вагітна? — запитала вона тоді.
Друга дитина потрібна, звичайно, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли, зарано для другого.
— Ні. Не вагітна. Я тобі на день народження путівку на південь купила. Потяг увечері десятого, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? У самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче заявила Ярина.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити, мов біля верстата. Хотіла, щоб у тебе було свято — зустріч із морем. Коли ти востаннє на півдні була? Ось, навіть згадати не можеш. Це тобі від нас з Олегом подарунок. Роби з ним що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море, сиди вдома, але здавати квиток я не буду. Раптом завагітнію, тоді взагалі про море доведеться забути на кілька років. Я гарний пансіонат обрала, просто над морем, — умовляла донька.
І що робити? Побурчала, звичайно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.
Ось так і опинилася Ярина на вокзалі. Від таких поїздок, тим більше наодинці, більше хвилювань, ніж радості. Сплошні переживання: чи не спіздиться на потяг, з ким у купе їхатиме, як там влаштується… А в її віці зайвий раз хвилюватися небезпечно.
Коли диспетчер оголосила про прибуття потяга, і нумерація вагонів почалася з хвоста, Ярина трохи заспокоїлася. Все правильно розрахувала. Незабаром почувся гудок потяга. Вона підібралася, міцніше схопила ручку валізи, у другій руці підготувала документи. Назавжди стояли інші пасажири з багажем.
Потяг мчав повз, ось уже й хвіст показався. Ярина ледве стримувалася, щоб не кинутися бігти за вагонами. Їй здавалося, що потяг проїде далі, а вона за дві хвилини не встигне дістатися свого вагона. Але потяг, нарешті, зупинився, штовхнувся й завмер. Провідниця шостого вагона відчинила двері прямо навпроти неї, протираючи поручні ганчіркою, й підготувалася перевіряти квитки.
Ярина перша подала документи, піднялася у вагон, зайшла у своє купе, сіла на полику й видихнула. Ну от, половину справи зроблено — вона у потязі.
Потяг знову штовхнувся й рушив, набираючи швидкість. Двері з гуркотом від’їхали, у купе зайшли троє дівчат. Одразу стало тісно й галасливо. Ярина вийшла у коридор, даючи подружкам можливість влаштуватися.
Потяг набрав швидкість. За вікнами пролетіли ліси й поля, темніла дзеркальна гладь річА потім, коли вони з Віктором разом стояли на березі моря, тримаючись за руки, Ярина зрозуміла, що нарешті знайшла те, про що навіть не сміла мріяти.
