Сюрприз із запахом диму: як Петро ледь не спалив хату до 8 Березня
Спокій у квартирі Оленки розірвався ще до того, як вона встигла зайти. У під’їзді пахло димом, зі сходів стікала мильна вода, а повітря було напруженим — ніби воно шепотіло: «Не заходь… Краще повернись». Але Оленка, жінка загартована, директорка великої компанії, не з тих, хті відступає.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет з корпоративу, швидше зняла туфлі, наче скинула з себе важкий день, і встромила ноги у домашні капці. Хоча, враховуючи річки води, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось дивно гуділо, шкварчало, диміло. А в кутку, наче заведений, вив кіт.
— Петре?! Що тут, матері твоїй, коїться?! — гукнула вона, пробираючись крізь пару та запах підгорілого масла.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У самих трусах, босий, з подряпинами та сажею на обличчі, синяком під оком і головою, замотаною рушником, немов у бербера. Вид його нагадував не святкові приготування, а битву з вогнеметниками під Ізюмом.
— Оленочко… Я думав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж там головна. Ну, зазвичай ж до кінця…
Оленка навіть не здивувалася, сіла на пуф, заплющила очі й твердо промовила:
— Доповідай. Усе. І без “кохана” та “не хвилюйся”. Я хвилювалася, коли у дев’яності на мене рекет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес був на межі краху. Після цього паніка мене не бере. А тепер — розказуй, що ти тут наробив.
Петро ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти варта всього… Вирішив прибрати, постирати, телятину запекти, підлоги вимити…
— Телятину? — уточнила Оленка.
— Не телятину… Пральку. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку засунув м’ясо в духовку, потім пішов до ванни, а там — пралька. А в ній — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Петро. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянусь, коли вмикав машинку — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАЧИНЕНУ пральку?!
— Ну, може, просочувався…
Оленка сховала обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але спочатку покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він уцілів.
— Е-е… Він у залі. Там… прив’язаний. Його безпеки заради. Щоб висих.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я білизну виймати, а відчуваю — пахне паленням. Відчиняю духовку, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — полум’я зірвалось. Брови підпалив. Тут кіт завив. Я до пральної — а вона не відкривається. А кіт за склом — очі, як у нечистого. І ор! А я — між пеклом у печі та пеклом у машинці. Ухопив гвоздир. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Боже… — прошепотіла Оленка.
— Він розбив дві вази, зіпсував килим, зірвав штори, подер обої, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати міліцію й знах— А я його схопив та прив’язав, щоб висох, — докинув Петро, розводивши руками.





