Учора свекруха скликала всю родину, щоб оголосити, хто що отримає.
Я чудово розумію, що мене можуть засуджувати. Але серце болить за мого чоловіка. Вчора ввечері його мати — Олена Петрівна — вирішила зібрати всіх за одним столом. З’їхались діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна вечірня кава з пирогами. Та ні. Вона зібрала нас, щоб оголосити… кому яке майно дістанеться після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила все заздалегідь, щоб, як сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи втримається.
Коли Олена Петрівна промовила: «Квартира в центрі Києва відходить молодшому — Дмитру», — у мого чоловіка, Богдана, аж руки затремтіли. А потім вона додала: «А старшому синові, Богдану, я залишаю дачну хатинку в Іванкові. Олені (це я) дістануться родинні коштовності й сервізи від бабусі. Решті — хто акції, хто мультиварку, хто дідусевий старовинний годинник». Усі за столом перезирнулися. М’яко кажучи — були в шоці. А я й взагалі відчула, як всередині все стислося від образи.
Коли гості почали розходитися, Богдан, попри здивування, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти вирішила поділити саме так? Я не заперечую, це твоє право. Але ж можна було й інакше. Поясни — чому?
І ось що вона сказала. Виявилося, що в молодості батьки вкладалися саме в Богдана. Сподівалися, що він стане дипломатом, житиме за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. І внуком займалися, коли ми були молоді. Коротше, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги й підтримки.
А от Дмитра, молодшого, вони постійно недоглядали. То робота, то клопоти, то старший із проблемами… От і виріс Дмитро якимось безпорадним. Навчання кинув, кар’єру в спорті не збудував, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він сидить з малям, а вона на роботі, заробляє більше. Власного життя їм не випадає, про іпотеку навіть думати страшно. Олена Петрівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоч квартира в нього була».
Але ось у чому річ — ми з Богданом не сидимо на шиї у батьків. Взяли кредит, купили власне житло, працюємо. Намагалися влаштовувати життя самі. І чому тепер виходить, що нас покарали «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожного. Але мені боляче. До самого серця. Не за себе — за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Оленою Петрівною. Після такого «розподілу» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стане, залишаються лише спогади. І вони можуть бути світлими… а можуть — гіркими.
Життя навчає: інколи найбільша раність приходить від тих, кого любиш найбільше, і тоді лишається лише прийняти їх вибір — навіть якщо він несправедливий.
