– Я тут старі речі перебирав, – промовив Микола Іванович, – і випадково знайшов на горищі листа…
– А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи. Особливо на свята, – посміхнулась Олена, вдивляючись у нові зморшки на обличчі батька.
– Так, тільки лист не мій. Якась дивна адреса… Село Зоряне. Навіть марка ціла. Але ж у нас у цьому Зоряному ніколи нікого не було!
Микола Іванович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього цей лист. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
– Тату, пам’ятаєш, ти розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту? Можливо, звідти, якщо таке можливо… Бо в Зоряному у нас справді нікого нема, це я точно знаю.
– Гм, – Микола Іванович встромив погляд у стіну, а за хвилину підняв руки догори. – От я дурень старий! Так точно. Я ж тоді ногу зламав, а потім і поштову сумку загубив. Ще й догару дістався – той мішок оплачував. Вісімсот гривень, як зараз пам’ятаю.
– Ого. То виходить, він листа не отримав? – зацікавилась Олена.
– Хто – він? – Микола Іванович насупив брови.
– Ну, він – адресат.
– А, так це ж вона! – усміхнувся Микола Іванович. – Лист жінці призначався.
Батько й донька замовкли. Кожен думав про своє: Микола Іванович згадував часи роботи на пошті, які були одними з найважчих у його житті, а Олена гадала, що ж там всередині написано. Вона навіть спробувала просвітити конверт ліхтариком, але крізь щільний папір літер не розгледіла. І тут Олена перервала тишу:
– Може, варто віднести?
– Та куди тепер? – Микола Іванович одразу ж оживився. – Там напевно вже нікого нема. Двадцять років минуло, чи не всі вже давно виїхали. Або померли, як буває.
– А раптом? Знаєш, давай спробуємо. Це ж так цікаво. Може, ти комусь життя змінив! – Олена акуратно витягла конверт з рук батька. – Я тебе відвезу. Завтра вранці й поїдемо!
Ранкове Зоряне зустріло їх тишею та спокоєм. Олена з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися потрібного села. Ранкова подорож у літню пору подарувала обом незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомі, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватися в лабіринтах провулків. Олена, уважно спостерігаючи за назвами вулиць, повільно вела машину. Микола Іванович, що сидів поруч, з цікавістю оглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
– Ось він, будинок тридцять п’ять, – Олена пригальмувала біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На їхній стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною, що пробивалася крізь темне волосся. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
– Доброго дня! – голосно сказала Олена. – Ми до вас із дуже дивною справою. Двадцять років тому один лист призначався вам, але помилково залишився у нашій родині. Недавно ми його знайшли і вирішили повернути.
Жінка оцінююче подивилася на них, і в її погляді читалося явне недовір’я.
– Який лист? – запитала вона насторожено.
Олена дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
– На ім’я Марії Петрівни Коваленко.
– Так, Коваленко Марія Петрівна – це я, – промовила жінка. – Але я не пригадую, щоб чекала від когось листа. Тим більше двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягнула руку, щоб глянути на конверт. Її очі швидко пробігли по рядках адреси, але ім’я відправника було їй явно незнайоме.
– Заходьте в хату, – швидко сказала Марія, відступаючи від калітки й запрошуючи гостей усередину. – На порозі такі речі не обговорюють.
Микола Іванович і Олена, переглянувшись, увійшли у двір. Там панувала чистота і порядок, ніби Марія чекала гостей усіВони сиділи за столом, пили гарячий чай з м’ятою, і Марія почала розповідати про те, як усе ж таки повернула собі спокій, знайшовши у житті чистоту і прощення.
