Теща, яка не знала меж — і як усе обернулося
Оксана поверталася додому пізно — робота затягнулася, голова гула, а в грудях ніло від втоми. Вона й гадки не мала, що її чекає нова хвиля звинувачень. Увійшовши в квартиру, відразу впіймала знайомий, але вже докучливий голос із кухні:
— О, нарешті! — язвило кинула Ніна Миколаївна, теща Оксани. — Вже давно темно, а ти тільки прийшла. Це що за робота така, що можна забути про чоловіка та дім?
— У мене був терміновий проєкт, — спокійно пояснила Оксана, автоматично знімаючи пальто.
— Проєкт у неї… А чоловік голодний, між іншим, — бурчала теща. — У мийці гора посуду, у хаті пил, на тобі обличчя нема — це й називається дружина?
Оксана втомлено кивнула і пішла переодягатися. Але, повертаючись на кухню, мимоволі зупинилася біля дверей. Із сусідньої кімнати лунала розмова Ніни Миколаївни та Андрія. Те, що вона почула, збило її з пантелику.
— Знаєш, Андрію, ось Соломія — донька моєї подруги — зовсім інша справа. Розумниця, і з доброї родини. І, між іншим, до тебе небайдужа, — заїдливо говорила теща. — Їй і байдуже, що ти одружений. Це ж не назавжди…
У Оксани перехопило подих. Кров ударила до обличчя. Як можна таке говорити? Їй захотілося кричати, розбити щось, але вона мовчки пішла у ванну, щоб не вибухнути.
За кілька хвилин вийшла, тримаючись за стіну. Андрій підбіг:
— Оксано, тобі що?
— Нічого. Просто перенервничала.
— Ось ще й захворіла! — підхопила Ніна Миколаївна. — Звичайно, це вона так увагу привертає.
Оксана промовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. А через годину вона повідомила Андрію:
— У мене нічого страшного. Просто… я вагітна. Нам потрібен спокій і трохи більше турботи.
Андрій міцно обійняв її, з очей котилися сльози щастя. Але радість тривала недовго.
Повернувшись додому, Оксана дізналася, що Ніна Миколаївна все ще там. І що гірше — не збиралася мовчати.
— Ти впевнений, що це твоя дитина? — холодно запитала теща у сина, коли Оксана вийшла на хвилину.
— Мамо, ти при своєму розумі? — не втримався він.
— Вона ж постійно десь до ночі, ти навіть не помічаєш, як тобі очі заводить!
У коридорі Оксана завмерла від цих слів. Вона більше не могла терпіти. Увійшла в кімнату і рішуче сказала:
— Я більше не збираюся виправдовуватися. Це ваша квартира — і я піду. Андрію, вирішуй: ти зі мною чи залишаєшся тут. Але я більше не дозволю себе принижувати. Я стану матір’ю. І хочу виростити дитину в любові, а не в ненависті.
— Ось і правильно! Хай іде, — з холодною перемогою кинула Ніна Миколаївна.
Але Андрій не рушив за нею. Він стояв і дивився на матір, ніби бачив її вперше.
— Ти думаєш, я це все терпів заради тебе? Ні, мамо, це Оксану я люблю. А до тебе — просто жалію. Ти всіх від себе відштовхнула. Ти була одружена чотири рази — і ні з ким не змогла жити. А тепер хочеш, щоб я слухав твої поради? Ні. Я йду. І буду будувати сім’ю сам — з Оксаною. Не лізь у моє життя.
Він розвернувся і вийшов із кімнати:
— Оксано! Де наша велика сумка для поїздок?
Минув рік. У новому районі, алеєю парку, йшли троє: Андрій, Оксана та маленький Олесь, який мирно спав у колясці. Вони жили у новій квартирі, яку купили разом — обидва внесли рівні частки. Було нелегко, але щасливо.
— Холоднішає, — помітив Андрій. — Повертаємось?
— Час. Олесь незабаром прокинеться.
Але раптом Оксана помітила щось дивне. Хтось йшов за ними, ховаючись за деревами.
— Андрію, за нами хтось іде.
Андрій різко зупинився:
— Мамо! Годі вже грати у шпигунів!
З-за дерева вийшла Ніна Миколаївна. Оксана ледве впізнала її. Вона була зовсім іншою: згорбленою, змарнілою, із згаслим поглядом.
— Я… вибачте. Я просто хотіла побачити онука. Хоч краєшком ока…
— Могла б прийти як люди. Ти ж знаєш, де ми живемо, — сухо відповів Андрій.
— Не могла. Соромно. Я… усе зрозуміла. Вибачте мене. Я була неправа. Оксано… я— Ходімо додому, — промовила Оксана, і цього разу в її голосі не було образи.
