**Щоденниковий запис**
До свого шістдесятиріччя готувалася з особливим хвилюванням. Тижнями продумувала кожну дрібницю: склала меню, закупила продукти, приготувала улюблені родинні страви — голубці, печеню, декілька салатів, закуски й, звісно, торт власного приготування. Хотілось, щоб все було ідеально, щоб діти, онуки, рідні зібралися за одним столом і разом відсвяткували мій ювілей.
Живу у Львові разом із молодшою донькою Олесею, якій уже тридцять, але на жаль, досі не знайшла своєї долі. Старший син Ярослав — дорослий чоловік, йому сорок, одружений із Маріанною, і у них росте чудова донечка, моя онука Соломія.
Попередньо попередила всіх, що свято буде в суботу. Навмисне обрала вихідний, щоб нікому не довелося змінювати плани. Все обіцяли бути. Уявила, як сидітимемо за столом, сміятимемося, згадуватимемо минуле.
Але того дня ніхто не прийшов.
Набирала номер Ярослава знову і знову — марно. Телефон мовчав. Із кожною хвилиною серце стискалося все більше. Замість радості й вітань провела вечір у сльозах. Нестерпно було дивитися на святковий стіл, на торт, який я так старанно прикрашала. Усе здавалося безглуздим.
Олеся була поруч, намагалася мене втішити. Лише завдяки їй не зламалася остаточно.
Наступного ранку не витримала. Зібрала залишки частування й поїхала до сина сама. В голові крутилася лише одна думка: може, сталося щось погане?
Коли подзвонила у двері, мені відчинила Маріанна. Вона була вдома, у домашньому, сонна, і на її обличчі не було жодної радості від мого приходу.
— А ви навіщо приїхали? — без привітання запитала вона.
Я зайшла у квартиру. Ярослав ще спав. За кілька хвилин він з’явився на кухні, похмурий, мовчки поставив чайник.
Я не стала ходити навколо:
— Чому ви вчора не прийшли? Чому навіть не підняли трубку?
Син мовчав. За нього відповіла Маріанна. І її слова стали для мене другим ударом.
Вона заявила, що всі ці роки тримала образу: мовляв, я подарувала їм маленьку однушку, залишивши собі велику трикімнатну. Що їм, бачите, не вистачає місця, через що вони не можуть народити другу дитину.
Я стояла й слухала, не вірячи своїм вухам.
Спогади виринали перед очима. Після смерті чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити трешку. Я тягла все сама — навчання дітей, гуртки, хвороби, підліткові бунти. Коли Ярослав привів у дім Маріанну, я не виставила їх, а зробила все, щоб їм було комфортно: віддала одну кімнату їм, іншу — Олесі, сама перебралася в прохідну.
Коли через сім років народилася Соломія, я майже сама доглядала за нею — годувала, гуляла, нічми вставала.
Потім померла свекруха, з якою майже не спілкувалася. І несподівано залишила мені в спадок занедбану однушку. Я зробила ремонт за свої заощадження — і подарувала її синові та невістці, щоб у них була своя оселя.
Я думала, що вчинила правильно. Що, віддавши їм квартиру, подарувала їм свободу.
А вийшло, що зробила недостатньо.
Пішла, не попрощавшись. Їхала додому з брижем у горлі. В вухах дзвеніли слова Маріанни. У серці пульсував біль.
Як так могло статися? Чому добро сприймають як належне? Чому найближчі можуть зрадити й знецінити все, що для них робиш?
Тепер багато що зрозуміла.
Не можна все життя лише віддавати, жертвувати собою в надії на благодарність. Її може й не бути.
Люди легко звикають до добра й починають вимагати більше. А коли не отримають бажаного — звинувачують.
Ввечері сіла за стіл, де ще вчора стояв святковий торт. НалЯ глибоко зітхнула і подумала, що нарешті настане час, коли я буду жити для себе.
