Я не з тих жінок, що легко відкидають чужий шлях. Життя навчило мене багато чого. Сама виростила двох дітей, пройшла крізь тяготи й розпач, знаю ціну справжній турботі й безсонним ночам, коли дитина в гарячці, а ти сама — поруч, і більше ніхто не потрібен. Але, як би там не було, є речі, які не нав’яжеш. Зокрема — любов.
Коли мій син Олег оголосив, що одружується на жінці з дитиною, я не заперечувала. Підтримала, як мати, бо бачила: він щиро закоханий. А для мене що головне? Щоб син був щасливий. Щоб його любили, цінували. А в кого яке минуле — нехай буде, аби все було по-справжньому. Жодного поганого слова не сказала про його обраницю — Оксану. Сама виховує дівчинку, чоловік кинув — таких жінок не судять, їх треба розуміти. Але…
Минуло сім років, як вони стали сім’єю. Марічці від першого шлюбу зараз шість, а нашому спільному онукові Дмитрику — лише два. Дівчинка розумна, гарна, спокійна. Та все одно… вона не моя кров. Так, я роблю все, що можу. Так, дарю подарунки, однакові, без образ, не ділю дітей на копійки. Читаю Марійці казки, граю в «дочки-матери», допомагаю з уроками. Але моє серце — з Дмитриком. У ньому я впізнаю свого Олега, риси мого покійного чоловіка. Від нього млію, ледве дихаю — такий рідний. А з Марійкою… просто добре ставлення. Поважне, сердечне. Але не більше.
Саме це стало причиною сварки з Оксаною. Вона, бачте, вимагає, щоб я любила Марійку так само, як Дмитрика. Наче любов можна взяти й увікласти за наказом. Ні, дорогенька, так не буває. Я не вмію грати на публіку. Можу допомогти, бути поряд, підтримати — але не вмію прикидатися.
Я не звинувачую Марійку ні в чому. Вона просто дитина, що опинилася у складній ситуації. Але в неї є свої бабусі. Хоч одна живе далеко, інша взагалі зникла після розлучення — це не моя провина. Оксана сама розповідала, як її мати, на пенсії, рідко бере дітей. Як без попередження не впустить на поріг, якщо не привезли їжу та зміну одягу. То чому ж усі докори — мені?
Я, на відміну від свекрухи, завжди поруч. За першим дзвінком. То одяг привезу, то продукти, то Марійку на гурток відвезу. І все це — з добротою. Але саме з тією добротою, яку можу дати. Більше — ні. Не просіть.
Оксана все частіше зустрічає мене холодно. За кожним подарунком слідкує поглядом, ніби в умі перераховує вартість. «А Марійці що? Чому їй лише книжка, а Дмитрикові машинка?» Як їй пояснити, що книжку я вибрала з душею, за інтересами, що Марійці вона потрібніша? Та ні — у неї одна відповідь: «Ви не любите мою доньку». Я намагаюся м’яко донести — я не зобов’язана любити. Це вимолюють, це народжується, це не підлягає розрахунку. Я добра до Марійки, і цього має вистачати.
З Олегом теж говорила. Спокійно, без істерик. Пояснила, що не проти Марійки. Що стараюся бути уважною. Але змусити себе любити однаково — не в змозі. І якщо він із дружиною будуть наполягати, щоб я відчувала те, чого нема, — краще нам обмежити спілкування, аніж брехати. Він зрозумів. Він у мене хлопець мудрий. Але між дружиною й матір’ю опинився, як між двох вогнів. І поки не знає, на чиїй стороні стати.
А я… Я втомилася доводити очевидне. Я бабуся. Справжня. Але лише для однієї дитини — по крові. Другій — я добра, чуйна жінка. Це чесно. Це правильно. Це без шкоди для дитини. Але вимагати від мене більше — жорстоко.
І знаєте що? Я не зла. Я просто не готова, щоб мене судили за те, що не можу переступити через себе. Це моє серце. Моя совість. Моя правда. І я не відступлю від неї, навіть якщо це коштуватиме мені відносин із невісткою.
