Щоденник.
Сьогодні знову важкий день. Невістка Софія відпочиває у пологовому, а ми з чоловіком Богданом ледве справляємося з онуками. Чи не навмисне вона лягла так рано?
Син каже: «Мамо, ти ж бачиш, як воно — тільки ти нам допоможеш!» Повторює це Ігор, і я, Олена Василівна з Житомира, лише зідхаю. Що залишається? Допомагаю, як можу. Та сили вже немає…
Десять днів тому Софія, на девятому місяці, поскаржилася на гарячку, нежить та біль у горлі. Незабаром пропали смак і нюх. Ігор працює на будівництві, тому за дітьми дивитися було нікому. І Софія, не довго думаючи, лягла «на збереження». А двох малят — чотирьох і двох років — відправили до нас.
Розумію, що вагітність, 41 тиждень… Та чому так довго? Минулого разу вона народжувала за кілька годин. А тепер друга неділя, ніби в санаторії: серіали, ноутбук, чекає на схватки. А ми вже й не знаємо, куди подітися від онуків…
Розповідаю з досадою. Я не нарікаю, але втома й образа накопичуються. Раніше Софія завжди залишала дітей своїй матері, а тепер раптом я — єдина «рятувальниця».
Ми з Богданом не молодшіємо. Весь день у болі: один у підгузку, другий ревіть, якщо ложка не така. Їжа — бійка, умити — битва, покласти спати — цирк. Діти суму за мамою, питають, коли вона повернеться. А я й сама не знаю…
Згадую, як минулого разу Софія теж лягла заздалегідь. Тоді дитина була одна, і ми передали її сусідці, поки я не встигла. А через півтори години вона вже народила. Усе блискавично. А тепер — третя дитина.
Півроку тому Ігор сказав, що буде ще одна дитина. Я йому: «Ви що, рекорд ставите?» А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе за планом». Так, за планом, доки все добре. А як проблеми — одразу: «Мамо, тільки ти!» А я що? Відмовити не можу… Але важко!
Старший онук ходив у садочок, але Софія скасувала — щоб не заразився перед пологами. Я не можу возити його на інший край міста — сидимо вдома. А там — галас і крики. Навіть коли діти втихають, мені здається, що чую їхній виск у голові.
Молодший не вміє їсти ложкою — навколо каша. Старший нудить цілий день, сваряться, б’ються. Дивлюся на них і думаю: як Софія впорається з трьома? Я від двох ледве жива!
Ввечері Богдан повертається з роботи, забирає дітей, а я готую їжу на завтра. Годую, мию, прибираю — і лише після дев’ятої можу подзвонити синові.
Питаю: «Ну що, вже народила?» Ігор каже: «Ні, все так само, чекаємо. На УЗД сказали — дівчинка, здорова». Ну й що тепер — ще два тижні лежати?
Не приховую роздратування. Не вагітність мене злить, а те, як усе влаштовано. Софія ніби у відпустці: лежить, спілкується на форумах, дивиться фільми, а про дім і дітей забула.
Кажу синові: «Нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку». Його знайома народила й відразу була вдома! Подруга доньки теж швидко впоралася. А у нас — ціле шоу!
А що Ігор? Відповідає: «Мамо, потерпи, вже не можна виписуватися». А я йому: «Нехай напише відмову та їде додому!» Та ні — не слухає. Втримуюся з останніх сил…
Хто тут правий? Невістка, яка вирішила стерегти здоров’я? Чи свекруха, яка на межі витримки?
Важко сказати. Але одне ясно — мого терпіння вже не вистачає.
