Чужа, але своя, рідна
Мамо Фаю, як тут? Ми з Антошком проходили повз, ідемо з магазину, вирішили зайти, щось і тобі купили, обіймала Юля свою нерідну матір.
Так вони разом і вирішили, що Фаїна та Юля будуть вважати себе матірю й донькою. Фаїні вже йшло на сімдесят, якщо точніше шістдесят шість. Життя її не було дуже щасливим: багато лиха й негоди довелося пережити.
Але тринадцять років тому Бог їй послав подарунок до неї прибилася Юля. Просто одного разу постукала у двері. Фаїна відчинила на порозі стояла молода жінка, брудна й у синяках. Швидко запросила її до хати.
Заходь, голубко, заходь, жінка озиралася. Не бійся, я тут сама живу, так уже вийшло. Що з тобою, мила? воркувала Фаїна, допомагаючи зняти пошарпане пальто.
На дворі була осінь, хоч ще й початкова, але сира та пронизлива.
Як тебе звати? запитала вона. Я Фаїна Степанівна, можеш казати тітка Фая, так навіть краще.
Юля, тихо промовила дівчина й заплакала.
Поплач, голубко, поплач, легше стане, приговорювала Фаїна, гладячи її по волоссю.
Дістала аптечку, обробила подряпину на щоці, потім привела її до ладу. Напоїла гарячим чаєм, хоча від їжі та поки відмовилася. Розпитувати не стала знала: сама розповість, коли час прийде.
Дякую, тіто Фаю, дякую. Я дуже замерзла, не знаю, скільки йшла, але цілий день. Це яке село? Темно було, нічого не розгледіла. Просто втомилася й постукала до вас.
Це Семенівка. А ти звідки?
Ми з чоловіком жили в райцентрі, одружені всього два роки. Коли зустрічалися, усе було добре, а як стали жити разом тоді й показав свій справжній характер. Жорстокий, сварливий, часто піднімав на мене руку. Я хотіла дитину, а він сказав, що не потребує нікого. Але так вийшло, що я завагітніла Я йому сказала, а він мене вдарив, потім ще Побачила я його звірячий погляд і злякалася і за себе, і за дитину. Схопила пальто, шапку, добре хоча б чоботи встигла взути певно, не думав, що втечу. А йти мені було нікуди, я ж із дитбудинку. Ішла, де дорогою, де лісом, боялася, щоб не наздогнав. Потім побачила ґрунтовку, завернула і дійшла сюди.
Ох, доню, ну й натерпілася ж ти Нічого, більше не дам тебе в обиду. Лише б із малям усе було гаразд. А якщо хочеш, залишайся в мене назавжди. Я тут одна так уже вийшло.
Так Юля й залишилася, а потім народився син Антосько. Фаїна допомагала з дитиною, вважала його онуком, а Юлю донькою. І Юля ставилася до неї, як до рідної. Одного разу вони й домовилися.
Тіто Фаю, можна я буду тебе називати мамою? Адже Антосько кличе тебе бабусею.
Звісно, доню. Я ж тебе донькою називаю, а тепер і думаю, що ви мої рідні.
Так і є, мамо Фаю: чужа, але своя, рідна.
Так і жили. Юля влаштувалася на роботу розносила пошту, хоч і мала освіту технолога, але де в селі таку знайти? Антосько підростав, Фаїна за ним доглядала.
Фаю, а твоя Юлька молодець, казали їй односельчанки в магазині. Поважна, прижилася тут. І Антосько чемний. От тобі й щастя: рідна донька кинула, а Бог тобі Юлю послав Видно, не дуже перед Ним провинилася.
Та я сама дякую Господу за те, що направив до мене Юлю того вечора. Ми з нею, як дві самотні метелики вночі, знайшли одна одну й дуже привязалися. Я сама, і вона сама. А тепер удвох, а то й утрьох Антосько нам сумувати не дає.
У селі мешкав Максим. Він і придивився до Юлі сподобалася йому її скромність і чемність. А те, що в неї син, для нього не біда діток він любив. Своїх не було, не пощастило: розійшовся з Тетяною, вона не хотіла дітей, поїхала до свого села, тепер там гуляє. А він після неї довго не міг одружитися. Аж поки не зявилася Юля. Спочатку вагався така вже людина, прийшла з нізвідки. Хто знає, що у неї на думці?
Та все ж зробив їй пропозицію. Юля, звісно, сумнівалася, але Фаїна порадила:
Виходь за Максима, гарний чоловік, незіпсований. І тобі не щастило, і йому теж. Ось і будете жити в любові та злагоді. Антоська любитиме, як рідного.
Мамо Фаю, а ти знову сама залишишся?
Та годі тобі! Максим же через два будинки живе от і будемо сусідами. Не хвилюйся й не відмовляй йому.
Так Юля й вийшла за Максима. До сина ставився тепло, а потім народилася й донька. Фаїна жила сама, але вони їй у всьому допомагали. Максим теж ставився до неї з повагою, як до своєї тещі. ВонаІ тепер, коли доля звела їх докупи, вони знали, що найголовніше в житті це не кровні звязки, а та любов, яку вони щодня дарують одне одному.
