Сьогодні знову насупилось небо. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, лунає, ніби хтось зготь кидає величезні камені просто в землю. Я з матусею прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе і повела в ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємось там — у найменшій кімнаті нашої оселі, біля відра й рушників. Сіли на холодну підлогу. Матуся шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав мир… щоб скінчилась війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали діти з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — матуся не дозволяє мені виходити на вулицю. Вона сама виходить лише раз на день — до магазину. Покупає тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… й нудно. Згадав про Мішку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав, коли було страшно.
— Мамо, принеси Мішку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилась на мене, міцніше обняла.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Матуся завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулась і сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І став чекати.
Минало, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що весь дім здригнувся. По підлозі покотилася плитка, що відвалилася від стіни. Мені стало дуже страшно. Але матуся наказала не виходити, і я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після сотні. Матуся обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся всього. Я дуже чекаю того дня.
Почав рахунок знову, але матуся не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стіни теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, матуся.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що матуся злякалася та вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я маю її знайти.
Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона пішла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.
Надворі було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Озирнувся — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншого не було стіни. Магазин, де матуся купувала хліб, став чорним і мертвим.
«Може, ніч завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі бояться її й мовчать? Чому ніхто не поставить її в кут?
Якби війна була поряд — я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Іди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Я йшов до нашої площі, де колись гуляли голуби. Сьогодні їх не було. Підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона немов летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить матуся, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай знайдеться матуся. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди».
Більше я нічого не просив.
