ДЯДЬКО МИША
Дядько Миша був кумедний. Неповороткий, немов ведмедик. Низький, кругленький, кучерявий. Оченята дрібні, блакитно-прозорі, як цукерки. Окуляри. І таке дітяче обличчя радісне, наївне.
Олесь боявся чоловіків. Тремтів від їхніх голосів, сміху. Коли йому на вулиці простягали руку, немов дорослому, у його шість років, одразу ховався за маму.
Оксанко! Чого це в тебе захисник такий боягуз! сміялися дорослі.
Олесь не був боягузом. Він заступив сусідку Марійку, коли в неї на вулиці відібрали мяча, просто прикрив її собою і твердо сказав:
Не чіпайте! Вона дівчинка. Матимете справу зі мною!
Хлопці пішли.
От тобі й малий, а сміливий! тільки й промовили.
Марійка взяла його за руку після цього: «Давай дружити!»
А коли кіт заліз на дерево, Олесь сам за ним поліз, добре мама побачила з вікна, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кота вони з мамою забрали додому, назвали Барвінком.
У садочку Олесь був найхоробріший, найрозумніший. Його ставили за приклад. Але чоловіків усе одно боявся.
Це розпочалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахнувся на маму батько. Такий високий і гарний. Чорноволосий, чорноокий, сильний. Ішов вулицею за ним озиралися. Дмитро був ідеалом. Зовнішності, а не душі. Олесь не памятав, щоб батько хоча б раз узяв його на руки, пригорнув, пожалів.
Годі нити! Ти не дівчинка. Хлопці не плачуть! Не виростеш розмяклим. Спатимеш один у темряві, ніяких казок. Іграшку забирай з ліжка, це не для хлопців! Зламав кораблик? Більше іграшок не отримаєш, шкодник. Іди звідси. Піди гуляй. Не заважай. Мовчи, такі слова Олесь чув від найріднішої людини.
Згодом він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися, але родичі наполягли.
Він тебе любить, Олесю. Можливо, зрозуміє з часом. Просто він такий, гладила сина по голові мама.
Час минав. А ставлення не змінювалося.
Треба було чекати, поки я сам захочу дитину! Пропонував тобі, доброто захопилася. Ось і народилося щось незрозуміле, боягуз цей забитий, кричав батько.
Йому не подобалось нічого в Олесю. І хлопчик звик. Батько рідко бував вдома. А потім і зовсім пішов. Сказав, що допомагатиме грішми. Але бачити дитину не хоче не таку він хотів. Може, колись…
Оксанка була гарненькою. З довгим медовим волоссям, великоока. Олесю вона здавалася русалкою. Багато працювала.
А одного разу прийшла додому з дядьком Мишею. Він був її начальник. Запропонував підвезти, коли мама несла важкі пакети.
Здоров, малий. Я дядько Миша. Ось, завітав до вас. Якщо невчасно піду. Приніс тобі тістечка. Ось літачок. Він старовинний, ще дідусь подарував. Мама казала, що ти техніку любиш. І ще зайчика мякого. Дивись, який пухнастий, немов живий!
Голос у нього був мякий, тихий. Потоптався біля порога. Олесь мовчав. Знову боявся.
Нічого, Оксанко. Я піду. Хлопчик хоче з тобою побути, і дядько Миша, поклавши пакети, незграбно попрямував до дверей.
Він ішов, перевалюючись, як ведмедик. Олесь мимоволі посміхнувся. І кинувся до нього.
Не йдіть, дядьку!
Дядько Миша підняв його на руки. Від нього пахло одеколоном, булочками і домівкою.
Який ти гарненький хлопчик! Ох, який хороший! Виростеш усі дівчата твої будуть! Оксанко, дивись, який він! з захватом говорив дядько Миша.
З того часу він став часто приходити до них. Міг сісти на підлогу в костюмі й грати з Олесем. Читав йому книжки, приносив нові. Коли мама втомлювалася сам готував. Він умів багато чого: і борщ варив, і котлети смажив, і пироги в нього виходили чудові. Батько Олеся ніколи не стояв біля плити. Навіть чай собі не наливав казав, що це не чоловіча справа.
А чому ви готуєте, дядьку Мишо? соромливо спитав Олесь.
Люблю це, Олесю. Я з великої родини, найстарший. Мама з татом завжди працювали, треба було годувати молодших. Та й взагалі це ж так цікаво! Зробити з любовю, нагодувати рідних. Мама твоя втомлюється, нехай відпочине, відповідав дядько Миша.
Але ж ви теж працюєте! дивувався Олесь.
Та я міцний, що мені буде. Влітку поїдемо на мою дачу, там гарно. Жаба у колодязі живе, покажу тобі. Рибу ловити ходитимемо. Ромашок мамі нарвемо!
Олесь ухопився за нього. Найбільше у світі він хотів, щоб дядько Миша нікуди не зникав.
За місяць вони випадково зустріли батька на вулиці. Той був з жінкою, ледве стояв на ногах.
Це хто? Заміну знайшла, Оксанко? Швидко тиІ отримавши перше признання від сина, дядько Миша щасливо посміхнувся, немов усі зорі впали йому в долоні.
