Отже, вже третій рік це триває. Коли мій син Олесь привів до нашої хати нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу — я й уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться в мене лише на пару місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три ріки, а «тимчасове» стало постійним. До того ж — тепер його дружина Соломія чекає від нього дитину. І кожен мій день на пенсії все більше схожий на чистилище.
Ми живемо у звичайній двокімнатній хрущовці в спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її дві дитини. Незабаром з’явиться ще одна малеча. Я не скаржуся на Соломію — вона ставиться до мене ввічливо, не свариться. Але робити по дому нічого не вміє і не хоче. Хоча де її діти в садочку, вона не працює, а сидить у телефоні й гуляє з подружками. Інколи — робить манікюр, і я навіть боюсь запитати, чиїми ж грошима.
Олесь працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на їжу та комуналку, особливо з таким натовпом. Решта — на мені. Моя скупа пенсія та підробіток: щоранку з п’ятої я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої вже біжу додому. Здавалося б, можна б і відпочити, але й тут не виграш — у мийці горить гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не готуюваний, білизну не постирано, підлогу не помито. А хто це має робити? Звичайно, я.
Соломія, поки не завагітніла, хоч іноді ходила до магазину, готувала. Тепер — взагалі нічого. Каже, спину тягне. Відведе дітей до садка — і зникає. Повертається додому разом із Олесем на обід, а їсти-то треба — і готувати, і накривати, і потім мити. Невже вона це робить? Ха-ха, звісно ж ні. Все на мені. І я вже просто не витягую.
Якось я наважилася поговорити з сином. Мовляв, Олесю, у нас забагато народу в тісній хаті, може, ви з Соломією подумаєте про оренду? Він лише плечима знизав: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». І ніби ножем по серцю. Я все життя прожила заради нього, заради родини. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Упала прямо на кухні, сковорідка мало не впала на мене. Забрали швидкою. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А де ж тут відпочивати, коли в хаті щодня — як на Івана Купала?
Діти, звичайно, не винні. Але вони, і вагітна Соломія, і байдужість сина перетворили мою старость у нескінченну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоч на годину — ноги гудуть, поясниця болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері хата перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, ревуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде грюкати каструлями, кидати іграшки і чекати, поки їм принесуть їсти. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати на себе кредит у літах. Але ще страшніше — кожен день почуватися служкою у власній хаті. У хаті, де, як я гадала, зустріну старость з теплом і турботою. А вийшло — з обдертими до крові руками і пульсом за двісті.
