Ось уже третій рік як мій син Денис привів до нашого дому нову дружину з двома дітьми від першого шлюбу. Я й гадки не мала, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово — мовляв, поживуть у мене кілька місяців, доки не знайдуть власне житло. Але минуло три роки, а «тимчасове» стало постійним. До того ж, тепер його дружина Марина чекає від нього дитину. І кожен день моєї старості нагадує пекло.
Ми мешкаємо у звичайній двокімнатці в спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржуся на Марину — вона ставиться до мене ввічливо, не свариться. Але робити по дому нічого не хоче й не вміє. Хоча діти у садочку, вона не працює, а тільки сидить у інтернеті або гуляє з подружками. Іноді робить манікюр — і я навіть боюся замислюватись, чиїми грошима.
Денис працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на продукти й комуналку, особливо з такою компанією. Все інше — на мені. Моя пенсія та підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги в двох офісах, а до восьмої повертаюсь додому. Начебто можна й відпочити, але не тут-то й було — у мийці гора посуду після родинного сніданку, обід ще не приготований, білизну не постирано, підлогу не підметено. А все це — на мені.
Марина, поки ще не була вагітною, хоч у магазин ходила, іноді готувала. Зараз — взагалі нічого. Каже, що живіт тягне. Відводить дітей до садка й зникає. Додому повертається разом із Денисом в обід, а їсти треба — і готувати, і накривати, а потім усе мити. Хіба вона це робить? Звісно, ні. Все на мені. І я вже не витягую.
Одного разу я наважилася поговорити з сином. Кажу: «Дениску, у нас забагато народу в маленькій квартирі, може, ви з Мариною подумаєте про оренду?» А він лише плечима знизав: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ножем по серці. Я все життя піклувалася про нього, про родину. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка з плити ледь не впала. Забрали швидкою. Лікар казав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А як тут відпочивати, коли в домі щодня — як у ярмарковий день?
Діти, звісно, не винні. Але вони, і вагітна Марина, і байдужість сина перетворили мою старость на нескінченну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоч на годину — ноги гудуть, спину ломить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираюсь. Ввечері дім перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, виють. Спокій у цій хаті — давно забута розкіш.
Все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит та зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде дзвонити каструлями, розкидати іграшки й чекати, поки їм принесуть їсти. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.
Але мені страшно. Страшно залишитись самій. Страшно брати кредит у такому віці. Та ще страшніше — кожен день почуватися служкою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость із теплом і турботою. А виявилося — зі здертими до крові руками та пульсом за двісті.
