Нова теща, нове життя — і жодної тривоги
— Олежу, не забудь до вихідних купити “Київський” торт і фруктів побільше, — нагадала чоловікові Марічка, швиденько заглянувши у холодильник.
— Навіщо? У нас що, свято? — здивувався Олежа, перебираючи пакет із кавою.
— Ти знову забув? У суботу мама приїжджає! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! — з натиском промовила Марічка.
— Як це «житимуть тут»? У нас ж двокімнатна квартира, — зітхнув Олежа, відставляючи каву.
— Та не в нашій же квартирі, — розвела руками Марічка. — Просто мама вийшла на пенсію, вийшла заміж і вирішила переїхати ближче до нас. Щоб онука бачити, допомагати.
Олежа кивнув і пообіцяв усе придбати, але всередині нього клекотів дивний непокій. Його теща, Оксана Тарасівна, завжди викликала в нього моторошний трепет. Не жінка — а моноліт, залізобетонна. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці і тримала підлеглих у жорстких рукавицях. І щоразу, коли Оксана Тарасівна розповідала, як карала недбальників, Олежа мовчазно дякував долі, що не працює під її керівництвом.
А тепер — вона поруч. Невже її титанічна енергія обернеться проти їхньої родини? А якщо втрутиться у виховання Славчика, буде командувати, наказувати, знатиме краще?
Марічка ж була в захваті. Допомога зі школярем, уроки, збори — тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», — запевняла вона. Але Олежа відчував: спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня ранок. Пролунав дзвінок у двері.
— Олежко, мама приїхала! — радісно скрикнула Марічка й кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із кремезним, добродушним чоловіком — невисока, струнка жінка з м’якою усмішкою й короткою світлою зачіскою. Олежа онімів. Це точно була не та сама Оксана Тарасівна, яку він знав!
Але тут жінка знайомим, але незвично теплим голосом промовила:
— Діточки, як же я за вами сумувала! Олежку, Марічко, Славчику, вітаю, мої любі!
Олежа переглянувся із дружиною. А чоловік уже жваво стиснув йому руку:
— Ну вітаю, зятю! Я Василь Іванович. Сподіваюся, подружимося! — і з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Оксана обійняла дочку, потім онука, і навіть Олежі дісталися обійми. Він стояв, не вірячи у свої очі.
А на кухні тим часом Василь Іванович діставав із сумки банки з солінням, копченості й, як то кажуть, пляшечку чогось міцного. Він помітив погляд Олежі й розсміявся:
— Та як же! Ми тепер рідня. Хочеш, розповім, як із твоєю Оксаною познайомився?
Виявилося, Василь був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка — і серед перевіряючих була вона. Сувора, непохитна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона намагалася задавити авторитетом — не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Василь зумів розбудити в Оксані не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Славчика зі школи, їздять із ним у село, Оксана захопилася риболовлею, а нещодавно вибирали собі човен в інтернеті.
— Приїжджайте й ви до нас у село, Олежко, — сказала вона одного разу. — Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли друг Олежі, Богдан, дізнався, як змінилася його теща, лише зітхнув:
— Оце тобі пощастило. У нас теща мало не розвалила родину, а в тебе — золото!
І Олежа з ним повністю погоджувався. Тепер він дивився на Оксану Тарасівну зовсім іншими очима. Бо іноді залізне серце — просто чекає, поки його хтось розтопить.
