Щоденник
Коли Наталка з чоловіком заселилися у будинок, на першому поверсі вже жили старенькі — Марія Семенівна та Григорій Опанасович. Вони завжди були разом: і в магазин, і в лікарню, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримуючи одне одного. Поодинці їх мало хто бачив.
Одного разу Наталка з Віктором поверталися з гостей. Біля під’їзду стояла швидка, з дверей виносили когось на ношах. За ними, шаркаючи ногами, поспішав Григорій Опанасович.
Усі називали його дідусем Григорієм, а ось до дружини зверталися завжди на ім’я та по батькові. Дідусь був сивий, навіть щетина на зморшках обличчя блищала сріблом. Зморщені повіки нависали над блідими, прозорими очима. Вигляд у нього був збитий і наляканий.
— Що трапилося? — підійшов до нього Віктор.
Старий лише махнув рукою — чи то показуючи, що погано, чи то відмахувався. Віктор звернувся до медбрата, який спритно завантажував ноші з тендітною жінкою у авто.
— Ви хто? — неохоче спитав медик.
— Сусід. Переживаю, — відповів Віктор.
— Не заважайте. Хвилюйтеся осторонь. — Медик зачинив двері машини.
Дідусь Григорій спробував теж залізти всередину.
— Куди? Вам тут робити нічого. Її покладуть у реанімацію, вас не пустять. Лише заважатимете. Відведіть діда додому, — промовив медик і захлопнув двері.
Авто вирушило з двору, включивши сирену. Дідусь, Віктор і Наталка стояли, покли звук не згас у далечині.
— Ходімо додому, дідусю. На дворі не літо, застудитеся. Вискочили в одній сорочці, — сказав Віктор.
Старий дозволив відвести себе.
— Може, до нас підніметеся? Легше, коли поруч хтось є, — запропонував Віктор біля розчиненого дверей.
— Дякую. Піду додома. Буду чекати Марійку, — похилив голову дідусь і зайшов у хату.
— Ну, як знаєте. Якщо що, ми на п’ятому поверсі, — нагадав Віктор.
Дідусь кивнув і зачинив двері.
— Шкода його, — зітхнула Наталка, піднімаючись сходами. — Треба родичів знайти, хай приїдуть.
— Та в нього нікого немає. Брат загинув ще молодим. Племінник десь є, але кому він потрібний? Дітей не було. Якщо втратить дружину, то й сам не довго проживе, — пояснив Віктор.
— Ого, не знала, що ти такий романтик.
Наступного дня Віктор пішов провідати діда. Двері виявилися незачиненими. Він увійшов.
— Дідусю, ви тут? — гукнув у глибину хати.
З кухні вийшов згорблений Григорій Опанасович.
— Вибач, зайшов провідати. Чому двері незаперті?
— Забув, — махнув рукою старий. — Заходь, чаю будеш?
— Ні, щойно повечеряв. Ти сам їв?
— Шматок у горло не лізе. Усе думаю, як там моя Марійка, — важко опустився на потертий табурет.
На столі стояла недопита чашка з намальованими маками.
— Вона любила гарний посуд, — промовив дідусь. — Її немає, а я не можу не слухатись. Привик.
— Не засмучуйся заздалегідь. Медицина зараз не та, що раніше…
— Усе життя разом. Не уявляю, як без неї… Вона ж ніколи не хворіла. Все на ногах.
Дідусь зідхнув, не слухаючи Віктора.
Наступного дня Григорій Опанасович зайшов до них і повідмив, що Марія Семенівна померла. Попросив допомогти з похоронами.
Минуло два тижні. Одного вечора Наталка сіла поруч із Віктором.
— Шкода його. Зовсім один залишився.
Віктор кивнув, не відриваючи очей від футболу.
— Я ось що подумала…
— Про що? — нарешті відвернувся Віктор.
— Нашому Андрійкові через два місяці п’ятнадцять. Незабаром одружиться. Куди ми всі вмістимося?
— До чого ти ведеш?
— Дідові вісімдесят. Він один. А квартира двокімнатна…
— І що?
— Треба йому допомагати. Опікунство оформити.
— Ти серйозно?
— Звісно.
Так вони й почали піклуватися про діда. Спочатку він був насторожений, а потім звик. Навіть ремонт зробили.
Але одного разу Віктор побачив, як дідусь, виряджений, вийшов з під’їзду.
— На побачення? — засміявся він.
Наталка засмутилась.
— Ми йому ремонт зробили, а він тепер запросить сюди якусь бабусь!
Так і сталося. Незабаром дідусь привів додому огрядну жінку — Ганну. Вона виявилася кухарем на пенсії і незабаром оселилася в нього.
— Ну й добре. Дідусь у надійних руках, — радіА Наталка з Віктором зрозуміли, що щастя діда у його новій супутниці — і прийняли це, бо чия б хата не була тепла, головне, щоб у ній жила любов.
