Шість років ми з Олегом відкладали на власне житло, відмовляючи собі майже у всьому. І ось, нарешті, у нас з’явилася двокімнатна квартира — затишна, світла, хоч і зі скромним ремонтом. Це мало стати початком нового життя — сімейного, щасливого. Марічка чекала дитину, пологи ось-ось, залишилося всього кілька днів. Усе було готово: речі зібрані, куточок малятка облаштований, лише останнє прибирання відділяло нас від батьківства.
Марічка завжди мріяла про свій простір, без батьківського контролю й, особливо, без втручання свекрухи. З Ганною Степанівною стосунки були… напруженими. Жінка обожала вказувати, як правильно жити, дихати, мити посуд. І одного разу Марічка не витримала і прямо сказала їй, що не потребує постійних порад. Свекруха образилася і зникла з їхнього життя. Але ненадовго.
Коли Олег відвіз Марічку до пологового, він і подумати не міг, який сюрприз його чекає. Наступного ж дня після госпіталізації дружини йому подзвонила мати й повідомила, що заїжджає у гості. Він не встиг нічого заперечити. Ганна Степанівна з’явилася у всій красі, з важливим виглядом оглянула квартиру: передпокій — «нічого собі», штори — «жах», кухня — «глянцевий кошмар, тепер щодня натирати!». Вона влаштувала ревізію у холодильнику, по дорозі обмовивши магазинні вареники й запланувавши борщ на завтра. Олег намагався віджартуватися, змінити тему, але марно. Мати перевдяглася у спортивний костюм і з виглядом полководця пішла оглядати оселю.
Ввечері він хотів відвезти її додому. Та почув: «Я залишуся на ніч. Тобі самому не можна, раптом Марічку завтра привезуть». І залишилася. На одну ніч. На другу. На третю…
Поки він був на роботі, вона перекладала речі, сортувала одяг, вирішувала, де стоятиме пелюшковий столик і що треба докупити. Олег уже починав білкувати від її «допомоги», але боявся розчарувати. І тоді свекруха оголосила: вона залишається на пару місяців, допомагати з дитиною. Бо самі вони не впораються.
Коли Марічку виписали, зустріли її всі разом — батьки, Олег і, звісно, Ганна Степанівна, вся сяюча. Марічка одразу відчула, що у домі щось не так. Штори інші, меблі переставлені, усе пахне чужим. Батьки поїхали додому. Свекруха — ні. На німе запитання дружини Олег пробурчав: «Мама поживе трохи. Допомагатиме…»
Марічка була виснажена після пологів, але виходу не бачила. І вже ввечері почався пекло: «Ти не так тримаєш дитину», «Ти неправильно пеленаєш», «Вона плаче, бо ти не вмієш її колихати». Марічка мовчала, поки свекруха не забрала маля з її рук. Тут чашка терпіння переповнилася.
— Дякую за допомогу, але ви вільні, — тихо сказала вона. — Це моя дитина. І колихати її буду я. Сама.
Свекруха заплющила очі, ображена до глибини душі. Чоловік теж почав невпевнено протестувати, та Марічка глянула на нього так, що він змовк. Вона була спокійна. Міцна. Це був її дім. Її родина.
Ганна Степанівна зібрала речі. Більше не приїжджала. Олег зрозумів, що дружині потрібні не поради, а підтримка. А Марічка вперше відчула себе справжньою домахайкою. І неважливо, скільки часу минуло після пологів — головне, що вона не дала себе зламати.
