Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша та гарніша». Але це вже дрібниці.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. І все якось з перекосами.
Так, зарплата у нього була в середньому на тисяччу більша, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь бит. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це значить, він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 5000 гривень на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене в АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була купівля дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витрачала я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли копійки. І в очах мого колишнього та його родини я була «дірою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробляв він. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звісно, не залишалося.
В останній рік шлюбу у чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити твої витрати. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовилися, що залишатимемо собі по 3000 гривень, а решту складатимемо в бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі ще й різницю у зарплатах. Тобто він залишав собі шість тисяч. А мені на особисті потреби як і було три.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на три тисячі. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь 100 гривень коштує, а я голову милом мию».
У підсумку, в останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, покупки продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 15 000. Шість тисяч давав він. Дев’ять тисяч виділяла я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати три тисячі на особисті потреби і вкладала в утримання сім’ї всю зарплату — 12 тисяч. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. І продовжувала слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо не слід бути меркантильною.
Передбачаю питання: «А чому не розлучилася раніше?»
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так. Він мене утримує, а я просто не вмію розпоряджатися грошима. Ходжу в обірках. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безоплатна клініка на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря не можу.
Зате чоловік щомісяця має п’ять тисяч на свої хотілки. І хизується вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І ось, розлучилися. Пурхнув великий «годувальник» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у шмотках із секонд-хенду, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду та вечері в умовах обмеженого бюджету й в’язання дитині шкарпеток із старого светра.
Я, звісно, ревла. Як же я тепер без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. Із жахом дивилася в «завтра».
А тоді прийшла зарплата. Ну, тобто, прийшла, як завжди. Але на рахунку в мене ще залишалися гроші. Безліч грошей. А раніше до моменту заробітної плати я встигала ще й у кредитку влізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Взяла ручку, аркуш паперу. І почала записувати у стовпчики: «Доходи» / «Витрати». Так, «витік» із моїх жадібних рученят заробіток чоловіка, точніше, його обрубок у вигляді шести тисяч (собі він залишав п’ять). А ще зник щомісячний платіж за кредитне авто — п’ять тисяч.
І на продукти я стала витрачати не на третину, а більш ніж удвічі менше. Ніхто не нарікає, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси подорожчої. Не кривиться від дешевого сиру, вимагаючи «нормального, щоб на бутерброд покласти працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пиво. Не зникають солодощі відрами.
І ось це «фігня твої пироги, я піцу хочу» більше ніхто не виголошує.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Господи боже мій. Я ВЙого мама тепер приносить сину цукерки та шепоче: “Ти ж знаєш, тато тебе любить, просто він зараз дуже зайнятий”.
